Козак Байда, або Хортицька Січ. Дмитро Воронський
і зніяковіло переглядалися.
– Я хочу бити татар! – першим подав голос Михайло, труснувши рудим волоссям.
– Я теж із тобою, княже, – поважно озвався Матяш.
Після цього ще чимало чоловіків зголосилися пристати на княжу пропозицію. «А князь не дурний, – думав Грицько, – у татар можна відвоювати багату здобич. Я сам можу стати паном…» – від цієї мрії Грицько аж очі закотив, як кіт, що з’їв миску сметани.
– Я також хочу бити бусурманів! – заволав конюх.
Разом із князем зголосилися виступити проти татар тридцятеро чоловік. Із замкового арсеналу всім учасникам походу було видано зброю, шаблі, списи, самопали та порох, а ще добрих коней та припаси.
Наступного дня, тільки-но сонце викотилося з-за обрію, військовий загін, отримавши благословення священика, вирушив у далекий похід. Дмитро Вишневецький, сам ще не усвідомивши, розпочав нову сторінку свого життя.
Розділ ІІІ
Бернард Претвич
Ось уже два дні невеликий кінний загін йшов уторованим шляхом. Край був доволі обжитий, подеколи стрічалися села, що ховалися в густих дібровах. Гущавина лісу слугувала найкращим захистом від татарських набігів. Через кілька днів лісів та поселень на шляху траплялося вже менше. Коли загін Вишневецького в’їхав у рідколісся, де великі купи дерев чергувалися з буйнотравим степом, людські поселення геть зовсім зникли. Тільки час від часу то тут, то там траплялися сільські згарища, почорнілі розбиті печі височіли, мов могильні камені, над попелищами з жовтими людськими кістками… Проїжджаючи краєм особливо великого попелища, Матяш із сумом сказав:
– Усього п’ятдесят років тому в цій місцині жили тисячі людей. Прокляті бусурмани… Перетворили хрещений край на пустелю…
– Ми зупинимо цю нечисть, Матяше. На нашій землі знову оселяться люди, – промовив Дмитро.
– Дай-то Боже. Бо якщо цього не зробити, через п’ятдесят років в Україні не залишиться жодної християнської душі…
– Тож треба якомога швидше дістатися до Бара, а тоді піти на татар! – князь пришпорив коня.
Минуло ще кілька днів, і вершники наблизилися до земель Східного Поділля. Перше поселення, яке побачили люди Вишневецького, було, вочевидь, спалене недавно. Дим курився над згарищами, скрізь лежали посічені люди: старі діди, баби та маленькі діти. Жахлива картина була так схожа на Загороддя, що спогад про Роксану з новою силою пробудився у княжій душі, породжуючи хвилю сильного гніву.
Вишневецький прагнув лише одного – натрапити на слід ворогів і винищити їх всіх до останнього…
– Нехристи спалили село вчора чи сьогодні вночі, – мовив Олекса, стискаючи руків’я шаблі. – Ненавиджу бусурманів!
– Татари обтяжені здобиччю, тож вони не могли далеко піти. Ми ще можемо їх наздогнати, коли вирушимо зараз, – запропонував Матяш.
– Тож годі ловити ґав! Помстимося нелюдам за християнські душі! – гукнув Дмитро і пустив коня чвалом. Решта вершників прослідувала за ватажком.
За селом виднілися