Все буде добре. Анастасія Нікуліна
hasis>
– А трясця твоїй матері! Ти що тово робиш, бузувіре, грум би тя побив? – скажений вереск розрізав літню спеку, зігнавши з гілляччя сонне птаство.
– А шляк би тя трафив, псяча кров! – скоцюрблена бабця в червоній хустині продовжувала лаятися, розмахуючи ціпком.
Хлопча скочило на ноги, випустивши з рук гострий камінець. Карі оченята перелякано шукали шляхи для відступу, але ноги наче відняло. Так ставалося щоразу: варто було лише вскочити в халепу! Тим часом жінка, яку старість змусила зігнутися до самої землі, стрімко подолала відстань між ними та зупинилась, наче вкопана, за крок до паркану.
Колись це була звичайна рабіца[1], що оточувала сільський цвинтар. Але люди завжди шукали коротший шлях, тому сьогодні загорода рясніла провалами, крізь які можна протиснутися самому, з родиною та ще й тачку з труною провезти. Місцями сітки не було взагалі – лише два стовпи й направляючий дріт, привалений до землі. Біля такої межі й зупинилася дев’яностолітня Параскевія, хапаючи роззявленим ротом холодне повітря. Її загнутий ніс активно ворушив широкими ніздрями, наче принюхуючись до хлопця. Вицвілі блакитні очі загрозливо блищали, загострене підборіддя презирливо здригнулось: чужинець!
Вона вже підняла ціпок, щоб уперіщити бісового сина по спині («абись знав, як збитки робити»), коли побачила могилу, біля якої стояв малий. По кутах – кілочки, на горбі – лампадка та маленький кам’яний стовпчик замість хреста. Видно, що робили нашвидкуруч і абияк, бо з ім’я-прізвища померлого залишились лише три літери «А Н А» та рік смерті – 2008. Зате епітафію погода й час чомусь пошкодували. Стара напружила підсліпуваті очі, вдивляючись у напис: «Спи, синку, доки сонце заходить за обрій: зустрінемось знову, коли все буде добре». Саме в цьому місці й намагався щось вишкрябати той хуліган.
Старечий запал кудись зник. Баба Параня опустила ціпок і покрутила головою, переконуючись, що могила дійсно знаходиться за ледь помітною межею кладовища. Тоді тричі перехрестилася: «Свят-свят-свят», – сплюнула через ліве плече та пошкандибала геть.
Хлопець видихнув із полегшенням: ноги вже його слухались. Однак наступної миті він знову стрепенувся, адже з-за сусіднього надгробка вийшла молода жінка.
– Юрчику, що сталося? – вона провела поглядом Параскевію, яка ціпком зігнала зграю круків з високого білого хреста, й обернулась до сина.
– Бабці не сподобалося, що я зробив.
– І тому вона на тебе накричала?
Хлопець кивнув.
– А що ти такого зробив?
Юрчик показав на похилену могилу, де слова «все буде добре» вкрилися шрамами від гострого камінця. Наче якийсь школяр наполегливо намагався закреслити зайві літери.
– Синку, – жінка здивовано підняла брови. – Нащо ти це зробив?
Хлопчик похнюпився.
– Я чув, як ти казала, що ці слова роблять усім боляче. Я хотів, щоб їх більше не було.
– Сонечко, я не це мала на увазі…
Зловісне каркання збило її з думки. Жінка з острахом обернулася на звук. Важкий чорний крук каркнув ще раз, перебираючи лапками на потрісканому монументі з напівстертими польськими цифрами. Жінка глянула праворуч, потім ліворуч. Звісно, старий саморобний хрест не міг зберігатися стільки часу. Це, можливо, навіть не той самий монумент і навіть не той самий цвинтар. Але щось усередині підказувало: це те місце. Саме тут вони, четверо друзів, убили та закопали Гектора.
Розділ I. Зазнати світу
1985 рік
– А-а-а-а! А-а-а-а! А-а-а-а!
Руки відвалювалися: здавалось, малий важить цілу тонну та зараз просто вислизне на землю. Катруся помахала головою, відганяючи від себе лихі думки. Коли ж він замовкне? Від пронизливого дитячого вереску в неї сіпалось око. Було відчуття, що її голова наповнена тим виском по самі вуха: ще кілька звуків – і вона просто вибухне.
– А-а-а-а! А-а-а-а!
Дівчинка переклала малого у візочок та видихнула. З онуком цьотки Люби, піврічним Марком, вона сиділа не вперше. І, враховуючи те, що більше ніхто з малим крикуном залишатись не бажав, точно не востаннє. Його рідна мама – пухка, як булочка, білявка Свєтка – поїхала до Львова в університет, а замість диплома привезла рожевий згорток у пелюшках. Цьотка хапалась за серце та від перших півнів і до смерку кляла гулящу дочку, тому вдома Свєтка не затрималась: залишила записку, що їде довчитися, а малого лишає бабусі. Ох, і наслухалися тоді сусіди… Катруся саме проходила поряд – несла від мами з магазину гречку додому, заглянула до візочка, побачила величезні блакитні очі та не втрималась від захопленого:
– Який гарнюня!
Марко чомусь затих і навіть посміхнувся дівчинці. А цьотка Люба з того дня всіма правдами, неправдами й цукерками вмовляла Катрусю посидіти з малим, бо, бачте, тільки біля неї він сміється.
– А-а-а-а!
Блакитні очі швидко наповнювалися сльозами, а замість посмішки маленькі губенята кривились у плачі. Дівчинка зітхнула: і чого їй так не щастило?
Поруч
Металева сітка для огородження територій.