Все буде добре. Анастасія Нікуліна
її коханця, кілька стусанів перепало й Марії. Але, незважаючи на її істеричне бажання, Антон нікуди не зник із її життя. Він пробачив та попросив більше так не робити. І це було найгірше. У клітці не було дверцят.
І от зараз, коли все зі скрипом стабілізувалося, знову з’являється цей франт – хлопчик із її минулого. Знову встає поруч, показуючи: от він – я, і от воно – краще життя. А оце – ти, і твій Антон, і те, що ви називаєте стабільністю. Господи, та скільки можна ділити цей світ? Дайте мені нарешті змарнувати своє життя, і я собі піду далі. Кудись, де все можна було б зробити правильніше.
Марія поправила пасмо, що спадало на очі, та скосила погляд на сумочку, з якої виглядав напівживий кактус на ім’я Кєша. Подарунок із тієї ж ери, звідкіля ті її спогади. Єдиний, хто разом із нею пережив усе це лайно, яке вона гордо іменувала власним Життям. Їй тридцять один, вона має вигляд на двадцять п’ять, почуває себе на п’ятдесят і хоче, щоб їй знову було дванадцять. Хоче назад, туди, де все було так просто. Коли людям можна було вірити, коли жити було так цікаво, коли слова мали магічну властивість збуватися. І непохитною була віра в те, що…
– Ну, і як ти тепер? – повторив запитання Сашко.
– Усе добре, – відповіла Марія.
– Десь так, як ми хотіли в дитинстві?
Вона усміхнулася.
– Десь так.
Коли вони вийшли з ресторану, на вулиці стояв лімузин. Симпатичний хлопець відчинив задні дверцята, обійшов авто й сів за кермо. Сашко обернувся до Марії:
– Було приємно тебе зустріти. Я тут лише перший день, тому вибач за мій áкцент, – він зробив наголос на «а» в слові «акцент», і дівчина стримала посмішку. – Але до наступного разу я обов’язково підготуюся краще. Ти зараз додому? Може, тебе підвезти?
Марія заперечливо похитала головою.
– Не треба, мені тут недалеко.
– Зрозуміло, – Сашко дістав із піджака візитівку та простягнув її. «Алекс Шипал. Корпорація «Альвеа». Регіональний директор». – Зателефонуй мені, як матимеш бажання. Я давно не був у цьому місті – мені знадобляться послуги гіда.
– Я тобі хіба про кнайпи розповім, – пожартувала дівчина.
– Кнайпи? Це що?
– Ну… – Марія затнулася. Не те перше враження, яке потрібно справляти. – Якось покажу. Мені час.
– Мені теж, – Сашко кинув погляд на годинник. – От shit[18]. Я вже запізнююсь на зустріч.
Несподіваним рухом Сашко обійняв Марію та притиснув до себе. По-дружньому, однак ніжно. На мить дівчина відчула щось схоже на затишок, і цей ледь чутний запах приємних чоловічих парфумів… Мить завершилася занадто швидко, щоб нею насолодитись, і от Сашко сідає в авто, іще щось каже наостанок, дверцята зачиняються, і лімузин рушає, щоб більше ніколи не з’явитись у її житті.
Кілька хвилин дівчина просто стояла, дивлячись услід автомобілю, а потім пішла в протилежну сторону. Світ навколо повільно повертався до звичного ритму життя, і от уже не скажеш, а чи існувала взагалі
Дідько (