Потоп. Том III. Генрик Сенкевич
на бік пана Чарнецькогo. Лише незламний дух Карлa-Ґуставa втримував рештки згасаючих сил в усій армії.
Бо не лише за армією йшов ворог. Розмаїті партії з невідомими ватажками та селянські зграї постійно заступали зайдам дорогу. Ці загони, погано керовані і не дуже численні, не могли, щоправда, вдарити на супостата у відкритому бою, але стомлювали його смертельно. Бажаючи шведів переконати, що це татари прибули вже з допомогою, всі польські війська наслідували татарський клич. «Алла, алла» лунало і вдень, і вночі, навіть на хвилину не змовкаючи. Не міг шведський солдат навіть передихнути, рушниці хоч на мить у козли скласти. Не раз кільканадцятеро людей підіймало на ноги аж цілу армію. Коні падали десятками й їх негайно ж з’їдали, бо довіз провіанту був недоступним. Час від часу польські вершники знаходили люто понівечені шведські тіла, по яких миттєво впізнавали селянську руку. Більша частина сіл у клині між Сяном і Віслою належали панові маршалку та його родичам. Тому всі селяни, як один чоловік, у них повстали, а пан маршалок, не шкодуючи власних статків, оголосив, що той, хто за зброю візьметься, від податків буде звільнений. Як тільки ця звістка поширилася по землях, всі коси засадили сторчма і щодня стали зносити до табору шведські голови, аж пан маршалок був змушений цей звичай, як нехристиянський, заборонити.
Тоді взялися зносити рукавиці та рейтарські шпори. Шведи, доведені до відчаю, винищували всіх, хто їм під руку траплявся, і війна ставала щораз запеклішою. Трохи польського війська ще трималося шведів, але утримував їх лише страх. Дорогою до Лежайськa утекло їх багато, а ті, хто залишилися, таке сум’яття в таборі вчинили, що Карл-Ґустав наказав у самому Лежайську розстріляти кількох із товариства. Було це сигналом до загальної втечі, яку вчинили із шаблями в руках. Ніхто майже не залишився, а посилений пан Чарнецький наступав усе потужніше.
Пан маршалок дуже щиро йому допомагав. Мабуть, шляхетний бік його натури взяв таки гору, хоча б не надовго, над пихою та самозакоханістю, тому він не щадив ні праці, ні навіть життя, й особисто вів не раз хоругви, не давав оговтатися ворогові, а що добрий був із нього жовнір, то значні заслуги були за ним. Вони, долучені до пізніших, добру йому б забезпечили пам’ять у народі, якби не той безчесний заколот, який наприкінці своєї кар’єри підняв, аби реорганізації Речі Посполитої перешкодити.
Але зараз робив усе, щоб славу здобути і вкритися нею, як плащем. Із ним змагався пан Вітовський, каштелян сандомирський, старий і досвідчений жовнір. Він навіть із самим паном Чарнецьким мріяв рівнятися, але не склалося, бо йому Господь Бог у щасті відмовив.
Усі троє гнобили шведів щораз гірше. Аж дійшло до того, що піхотні та рейтарські полки, яким випало йти позаду в резерві, були такі перелякані, що переполох вчинявся серед них із будь-якого приводу. Тоді Карл-Ґустав особисто вирішив очолити ар’єргард, щоб своєю присутністю дух підіймати.
Але через це він мало життям не поплатився. Сталося якось, що маючи при собі полк лейб-гвардії, найбоєздатніший з усіх полків, бо жовнірів до нього