Потоп. Том III. Генрик Сенкевич
скуйовдженим волоссям, розхристаною сорочкою на грудях, дихаючи часто.
– А де решта шведського війська? – спитав хорунжий.
– Ще на світанку їх перекинули стільки, що й полічити не змогли, але вони пішли далі, залишилася лише кавалерія. А один спить у добродія, кажуть, що король.
На це пан Шандаровський зауважив:
– Чоловіче, якщо брешеш, голова твоя впаде, але якщо правду кажеш, тоді проси, що хочеш.
Пахолок схилився йому до стремена.
– Щоб ви здорові були! Не хочу ніякої винагороди, лише щоб мені вельможний пан офіцер шаблю дати наказав.
– А подайте йому якусь шабельку! – крикнув своїй челяді вже повністю переконаний пан Шандаровський.
Інші офіцери стали випитувати пахолка, де та садиба, де село, що роблять шведи, але той лише видихнув:
– Пильнують, плюгавці! Якщо ви прямо підете, то вас пoбaчуть, але я вас вільшаником проведу.
Пролунала команда і хоругва вирушила відразу ж ступом, а потім вирвалася в клус. Пахолок скакав без сідла на своєму лошаті і без вуздечки. Лошака голими п’ятами підганяв, щоразу глипаючи променистими очима на оголену шаблюку.
Коли вже село виднілося, завернув у лози і повів дорогою, трохи грузькою, до вільшаника, де було ще болотяніше, що сповільнило коней.
– Тихіше! – попросив хлопець. – Як тільки вільшаник скінчиться, вони будуть праворуч за чверть стаї.
Тому стали просуватися дуже повільно, бо і дорога була нелегка, а важкі коні кавалерії загрузали раз по раз аж до колін. Врешті вільшаник порідів і вершники виїхали на галявину.
Там, не далі як за триста кроків, побачили обширний майдан, що тягнувся трохи вгору, за ним будинок панотця, оточений липами, між якими видно було солом’яні вершечки вуликів. На майдані ж стояли двісті вершників у подібних на човники шоломах і кірасах.
Велетні вершники сиділи на могутніх, хоча й худих, конях і перебували в повній готовності, одні з рапірами на плечі, інші з мушкетами, спертими об стегна, але всі дивилися в інший бік, на головну дорогу, звідки саме могли сподіватися ворога. Прекрасний блакитний прапор із золотим левом розвівався над їхніми головами.
Далі, навколо обійстя, стояла варта, по двоє людей. Один із них заглядав у бік вільшаника, але що яскраве сонце засліплювало очі, а в гущавині, що вже вкрилася буйним листом, було майже темно, то й польських вершників ніяк не міг би спостерегти.
У панові Шандаровському, запальному кавалерові, кров стала закипати, як окріп, але він переборов себе і чекав, поки загін не вишикується. Тим часом Рох Ковальський поклав свою важку руку на плече пахолка.
– Слухай, жуче! – промовив він. – А ти бачив короля?
– Бачив, вельможний пане, – прошепотів підліток.
– Який він? По чому його можна впізнати?
– Дуже чорна пика і червоні стрічки при боці носить.
– А коня його впізнав би?
– Кінь також карий, із лисиною.
Рох споважнів:
– Конюху! Будь біля мене, покажеш його мені!
– Гаразд,