Потоп. Том III. Генрик Сенкевич
– додала княгиня.
– Подейкують навіть, що й дружину в нашій садибі мав би шукати, – вставив і свій гріш пан Володийовський.
– Не пригадую, щоб про це була мова, – задумалася княгиня.
Як же вона могла пригадати, якщо ніколи нічого такого не було, бо пан Володийовський таким чином хитро хотів повернути розмову на матримоніальні справи, щоб про панну Ганнусю Борзобагату щось дізнатися, адже прямо питати про це вважав непристойним, занадто фамільярним у присутності княгині. Але викрутас не вдався. Княгиня знову повернулася до згадок про свого чоловіка і козацьких воєн, тому субтильний лицар подумав: «Немає Ганнусі, може, навіть Бог зна скільки років!» І більше про неї не згадував.
Міг також розпитати офіцерів, але його думки були зайняті й чимось іншим. Щодня роз’їзди повідомляли, що шведи щораз ближче підходять, тому готувалися до захисту. Пани Скшетуський і Володийовський одержали обов’язки на мурах як офіцери, про шведів, і війну з ними обізнані. Пан Заглобa дух підіймав і розповідав про цього ворога, якого дотепер не знали, а було таких між захисниками Замостя багацько, тому що шведи до цього міста ще не доходили.
Пан Заглобa близько з паном старостою калуським хутко зійшовся, і той безмірно його полюбив і в усьому до нього звертався, особливо що й від княгині Ґризельди чув, як свого часу сам князь Ярема пана Заглобу вихваляв і vir incomparabilis3 називав. Тому щодня за столом усі слухали, а пан Заглобa розповідав про давні та новіші часи, про війни з козаками, про зраду Радзивіллa, про те, як пана Сапєгу в люди вивів.
– Я йому порадив, – казав літній шляхтич, – щоб насіння конопель у кишені носив і потрохи споживав. То він так до того звик, що тепер щоразу зернину виймає, вкине до рота, розгризе, серединку з’їсть, а луску виплюне. Уночі, як прокинеться, також це робить. З того часу почуття гумору в нього розвинулося таке, що навіть найближчі не впізнають.
– Справді? – не повірив староста калуський.
– Бо в коноплі олія міститься, тому і в голові її прибуває.
– А щоб вас… – вилаявся один із полковників. – Tа це в животі олії прибуває, а не в голові.
– Est modus in rebus!4 – філософськи зауважив пан Заглобa. – Потрібно якнайбільше вина пити. Тоді олія, як легша, завжди буде вгорі, а вино, яке і без цього вдаряє в голову, справлятиме таким чином якусь корисну дію. Цей секрет я вивідав у Лупула, молдавського господаря, після котрого, як вам відомо, хотіли мене волохи на царство посадити, але султан, котрий бажає, щоб господарі не мали потомства, виставив мені умову, на яку я погодитися не міг.
– Вам, мабуть, довелося, прірву конопляного насіння з’їсти, – зауважив пан Собіпан.
– Не було потреби, але вашій гідності від щирого серця раджу! – відрізав пан Заглобa.
Почувши ці сміливі слова, дехто злякався, щоб їх пан староста калуський до серця не взяв, але той, чи не допетрав, чи не захотів показати, усміхнувся лише і спитав:
– А соняшникові зернята не можуть конопляні