Місто. Роман Іваничук
праці говорить Роман? Про свій товстий зошит з незрозумілими для Мирона й Богдана кресленнями й розрахунками, з котрими усюди носиться? Мрійник…»
– Музи заговорять ще сьогодні, Романе, – відказав. – А ти свій винахід, якщо він взагалі не є грою в «перпетуум мобіле», не зреалізуєш і за кілька літ.
– Невже ти твердо переконаний, Богдане, що це остання війна?
Страус не відповів. У словах Романа було стільки ж безнадії, скільки й перспективи: марно втішати себе безхмарністю неба після бурі, проте кожний суспільний катаклізм помножує можливості людського розуму, і він працює для того, щоб віддалити майбутні катаклізми або й унеможливити їх. Роман має рацію: після цієї війни неминуче нависне третя, і проти неї вже нині треба збирати сили.
Заставний сидів, сперши голову на руки, думав про своє. Він не поринав у спогади – минуле жило разом з ним у сьогоднішньому дні. В праці над своїм винаходом, у реалізацію якого свято вірив, усе його життя лежало на одній часовій площині – від першої перемоги над ґімназійним вчителем до осяяння думкою про можливість подолання звукової швидкості.
Вчитель математики в Міській ґімназії був високий і увігнутий – за ту зовнішню подібність з грецькою літерою «у» ґімназисти прозвали його Епсилоном. Учитель мислив виключно математичними категоріями, і більшість учнів його не розуміла. Часто забуваючи, що перед ним сидять не спеціалісти, а діти, – до того ж ґімназія була класичною, – він заходив так далеко в математичні дебрі, що цілий клас залишався немовби на узліссі і ждав, поки дивакуватий Епсилон повернеться з глибоких і крутих ізворів важкої науки й вимовить свою улюблену фразу, яка не кожного стосується, а тільки сподвижників і перш за все його самого: «Математику з олівцем в руках треба вистраждати!» При цьому той олівець стирчав у його піднятій руці, мов недосяжний шпиль. Потім він швидко опитував учнів і закінчував урок.
Епсилон не був жорстоким, він нікому й ніколи не ставив незадовільних оцінок, добре знаючи, що всі ті математичні складнощі, які втішали його душу й розум, більшості учнів ніколи не знадобляться: хто вмів довести теорему Піфагора і розв’язати алгебраїчне рівняння з одним невідомим, тому була ґарантована «цісарка» – трійка. Та вірив він, що хтось, хоча б один учень із класу або й усієї ґімназії, таки піде за ним і стане, як і він, жерцем непопулярної й такої потрібної науки, як математика.
І він знайшов собі супутника – мовчазного й непоказного хлопчину, який сидів за передньою партою, Романа Заставного, а всіх інших учнів, разом з Мироном і Богданом, без погорди, зате із щирою переконаністю називав «ослами» і звертався до них тільки в кінці уроку.
Роман ішов за учителем, бо йому було цікаво. Формули він сприймав як категорії, які існують не абстрактними по-значками на дошці, а матеріальними формами, що окреслюють довкола нього простір, і він може вивчати його зсередини, мов церковне склепіння з боку царських врат; простір цей важко, поволі пізнавався