Місто. Роман Іваничук
підкорювач Європи не має ні письменників, ні художників, ні мислителів, ні вчених. А без них – видихнеться».
– Ти маєш рацію, Богдане, – сказав Роман по хвилі. – Краса поезії – теж сила, бо вона є продуктом людської праці.
– Схоластика! – почулося з порога.
Страус здригнувся від несподіваного вигуку, оглянувся: в кімнату зайшов Мирон. Богдана здивувало, чому Мирон вимовив це слово незвично лунко, наче випробовував силу свого голосу… Костецький сперся правою рукою об піч якраз на тому рівні, де через три кахлі мчав ґевал у бричці, і злився з ним, сподібнився – не одягом, не поставою і не пихатістю, а прихованою під маскою байдужості жадобою руху, дії, швидкості; певне, аж тепер осмислив те, в чому кілька хвилин тому сумнівався: почалася війна, яка стосується і його. Він зробив два рішучі кроки вперед, ніби наступав на друзів, і уточнив:
– Говорити нині про вагу літературного словоблуддя – схоластика. Ота краса, над якою ви, як не дивно, знайшли сьогодні час позітхати, в порівнянні хоча б з досконалістю вислову в римському праві, не кажу вже про законодавство, політичне ораторство, – мана, облуда, мудрування, бздури!
Страус здивовано дивився на Мирона, він не міг зрозуміти, чому Мирон говорить саме так, ніхто ж такого від нього ще не чув. Що це означає?
– Я тебе не розумію, – промовив він з тихим обуренням. – Ти ж оскверняєш духовні святощі народу…
– Народу? – реготнув Мирон і ступив ще на крок ближче. Його обличчя набрало жорстокого вигляду, він повів по ньому від очей до підборіддя розчепіреною долонею, ніби зривав маску; Богдан відступив, щоб розгледіти: воно було справжнє досі чи щойно тепер ним стає; очі Мирона все більше холодніли, вивільнялися від тепла, властивого їм або ж напускного, він проказав з притиском, глузливо: – А що той народ розуміє в поезії? Ми, ми не розуміємо – і не треба… Пригадую, колись усі говорили про п’єсу «Бранд», – так, Ібсен, дякую, Романе, – і всі кивали багатозначно головами, охали, і я теж прицмокував, бо треба було. А якби я спитав тоді будь-кого: чому ж той Бранд пішов один у сніги? От ви обидва мудрагелі, уявіть собі, що ви з доброї волі покинули домівки і пішли у сніги замерзати. Символіка, скажете… Нісенітниця! Або ваш Метерлінк, ми його нині згадували, писав про синього птаха. Ви бачили синього птаха? – наступав Мирон. – А ще інший вимальовує якогось Агасфера – Вічного Жида… Ежен Сю? Можливо… Тільки ж навіть дитині зрозуміло, що ніхто вічно не живе… А покійний наш Антонич заявляв, що він був хрущем і сидів на вишні. Сміхи! А Ґете все життя писав казочку про несусвітні пригоди доктора Фауста… Як це все може розуміти селянин, ремісник, коли я не розумію? Бздури! Людям потрібна ясність вислову, безпощадна конкретність, як у… як у…
– Як у «Майн кампф», – кинув Роман, не підводячи голови.
– А що таке «Майн кампф»? – поморщився Мирон.
– Євангеліє від Адольфа Гітлера, – відказав Заставний.
– Прошу не кидати