Дама з покритою головою. Femme couverte. Анастасія Байдаченко
герцог не дозволив… – так само тихо відповіла принцеса.
– Тоді забери це, – ледве вимовила мала ще й досі у владі сліз.
Маргарита побачила маленьку срібну арфу покійної герцогині, своєї матері.
– Але ж ти не мусиш, це твій спадок, Ізабо. Я ж знаю, яка вона тобі дорога. І я не така вправна із арфою, як ти.
– Її високість герцогиня була доброю до мене, я пам’ятатиму це довіку. Я хочу, щоб ти згадувала мене кожного разу, як гратимеш на ній.
Дівчата ще мить дивились одна на одну, тримаючись за руки. Вони були у тому віці, коли рік різниці ще помітний у зрості.
– Прощавай, Ізабо. Я б не любила тебе більше, навіть якби ти була мені рідною сестрою… – прошепотіла принцеса самими вустами.
Маргарита не плакала, вона знала, що не має плакати тут, прилюдно.
А Ізабелла ридма ридала. Зрештою, вона не принцеса, а байстрючка покійного герцога. Їй дозволено.
Маргарита мовчки сіла в дормез2, слідом за нею на подушках повмощувалися дівчата її віку, дочки васалів герцога Орлеанського та вихователька, поважна вдовиця, дама де Белльваль, надзвичайно горда своєю новою роллю і тим, що сувора стара нянька принцеси, привезена ще покійною герцогинею з Італії, вже не матиме над нею жодної влади.
– Ось бачите, монсеньйоре, – мовив месьє де Шантосе, брат нареченого Маргарити. – Вона навіть сльозинки не зронила.
Шарль Орлеанський кисло посміхнувся, він давно вже перетворився на політика, а політик не має права бути шляхетним. Проте серце його боліло. Сестра була надто юною для цього шлюбу, для цієї самотньої подорожі у далекий край, для геть чужої родини, в якій їй доведеться жити. Він був певен, що герцог Бретонський поступово позбавить Маргариту всього французького супроводу, тому наказав сестрі до останнього триматися сповідника, мадам де Белльваль та котрогось із пажів, аби мати змогу передавати вісті. Саме тому герцог дуже довго напередодні розмовляв із духівником принцеси та її вихователькою, даючи настанови, бо занадто добре знав свою ніжну сестру, аби не хвилюватись.
– Із Богом! Їдьте! – нарешті промовив герцог Орлеанський, махнувши рукою. Він проводив тривожним поглядом віконце дормеза, але сестра до нього не озирнулася.
Французький почет важко зрушив з місця, наче дивна тварина – з коней, вершників, заліза, шкіри та деревини дормезів, з довжелезним хвостом. Нерухома, як статуя з білого мармуру, Маргарита сиділа біля віконця дормезу, жадібно вбираючи поглядом розкіш луарського літа, тонкі білі пальці міцно вчепилися в оздоблену сріблом маленьку арфу. Дама де Белльваль мовчки перебирала бурштинові чотки, а дівчата-пересмішниці зі свити стиха шепотіли щось одна одній на вухо.
З боку віконця Маргарити їхали верхи бретонці, але принцеса якось оминала їх поглядом, наче прагнула бачити лише блиск Луари та зелений оксамит трави. Раптом серед чорно-білих бретонських горностаїв спалахнула зелена пляма – колір Орлеанського дому.
Крита широка повозка, в якій зручно спати.