Дама з покритою головою. Femme couverte. Анастасія Байдаченко
Замок Шато-Тьєррі перетворився на подобу дикобраза5 з ордену герцога Орлеанського. Маргарита народилась у передвоєнній моторошній тривожності: Шато-Тьєррі якось раптово заповнився лицарями, солдатами, дзвоном зброї, пострілами кулеврин; герцогиня Валентина з дітьми та придворними дамами замкнулась у височині донжона, намагаючись зайвий раз не виходити надвір та не виїжджати з замку. Герцогиня від нестачі свіжого повітря та рухів ще довго лежала кволою, дочки їй не приносили. Маргарита немовлям була надзвичайно тривожною – ночами весь час кричала, ніби з колиски її переслідували страхіття. Ті страхіття безжально змішувались зі спогадами: жінки у жалобі, страшні та темні, як демони, хоч обличчя знайомі, рідні; кам’яні хрести в обіймах полум’я, божевільні чорні коні, чомусь кров на простирадлах. Маргарита досі не могла сказати, що з нею справді сталося, а що лише наснилося у тривожності ночей.
Дівчина бачила, що її везуть мало не потай, у дормезі без гербів, почет та охорона більше бретонські. Вона добре знала, що так не годиться, що наречену повинен супроводжувати кревний родич, свій почет, що наречений має виїхати назустріч зі свого замку, а місто зазвичай прикрашають, як на свято. А ще дзвони… Вони сповнюють п’янку легкість повітря чистим, радісним співом… Маргарита знала, що так приїхала у Францію її мати, міланська принцеса. Її ж везли тихо, майже ніде не зупиняючись, так везуть викрадену наречену, а не онуку короля. І хоча на її вустах завмерла легка придворна посмішка, у погляді застигла крига, видаючи те, що вона добре розуміє, які знаки поваги мала б отримувати.
Вона і далі їхала мовчки, ні на що не скаржилася, нікому не дорікала, навіть впевнено тримала на вустах легку посмішку, але усе її роздратування і гнів згоряли всередині, не насмілюючись і словом вирватись із її зімкнутих вуст. Лише коли в анжуйському абатстві Фонтенвро, де жіноча половина почту заночувала, коли за нею закрили двері гостьової келії, Маргарита кинулася на ліжко, вчепилася зубами у грубу полотняну подушку та розпачливо заридала. Ті ридання настільки її виснажили, що дівчина миттю заснула, і чи не вперше за кілька місяців нічні страхіття та жінка в жалобі полишили її.
На четверту добу подорожі раптом ударив сильний дощ. Тепер у дормезі було на диво затишно, і Маргарита вишукувала таємне задоволення у тому, що важкі краплі барабанили по сталевих саладах6 бретонців. Коли негода починала їм допікати, бретонці співали своєю дивною мовою, а дамі де Белльваль, призвичаєній до по-французьки вишуканого двору Кохання, бретонські пісні здавалися суцільною лайкою.
– Сердешна моя дівчинка… Вам доведеться звикати до цієї варварської мови.
Звикати… Звикати… Звикати… Вибивали колеса. Почет тим часом повільно залишав Турень. Над ним сумно плакав дощ. Маргарита жадібно дивилася навкруги й боялася зайвий раз мигнути, щоб ніколи не забути пишноти луарського літа. Бо попереду лише скелі, болота, нескінченні зарості вересу, а ще вітер і море – без
Шолом, схожий на каску, без забрала.