Чума (збірник). Альбер Камю
в міських кінотеатрах, повернулися трохи пізніше. Вони видавалися поважнішими. Теж сміялися, але тільки інколи, були немов утомлені й замислені. Не розходились по домівках і походжали по тротуару навпроти. Дівчата з розпущеними косами трималися за руки, а хлопці, зумисне перестріваючи їх, жартували з ними; дівчата пирскали сміхом і відверталися. Чимало їх я знав, і вони віталися зі мною.
Раптом спалахнули ліхтарі, й перші вечірні зорі, що вже горіли на небі, зблідли. Мої очі втомилися споглядати тротуари, де товклися люди й горіло світло. Волога бруківка блищала від ліхтарів, а трамваї, гуркочучи раз по раз, кидали відблиски на лискуче волосся, усміхнені обличчя, срібні браслети. Згодом, коли трамваї гуркотіли рідше, а над деревами та ліхтарями висіла вже чорна ніч, квартал непомітно спорожнів, і ось уже й перший кіт неквапно перейшов знову безлюдну вулицю. Я подумав, що пора й повечеряти. Боліла шия, бо я так довго спирався на спинку стільця. Я вийшов купити хліба та локшини, зготував вечерю й поїв стоячи. Хотів ще покурити біля вікна, але повітря було надто прохолодне, і я замерз. Позачиняв вікна і, обертаючись, побачив себе у дзеркалі, край столу зі спиртівкою і шматками хліба. Подумав, що була, як і завжди, нудна неділя, що мати вже похована, що завтра я знову піду на роботу і що, зрештою, нічого не змінилося.
Сьогодні я мав у конторі багато роботи. Шеф був приязним. Запитав, чи я не дуже втомився, і теж хотів знати, скільки років було моїй матері. «Шістдесят років», – сказав я, щоб не плутатись, і він, невідомо чому, полегшено зітхнув, немов вважаючи, що виконав свій обов’язок.
На моєму столі височіла пака товарних накладних із пароплавства, і я мав усі їх переглянути. Перед тим як іти на обід, я помив руки. Опівдні я любив мити руки. Увечері насолода була менша, бо безкінечний рушник ставав мокрим: протягом дня його не міняли. Колись я сказав про це шефові. Він погодився, що це таки прикра річ, а водночас назвав її дрібницею, не вартою уваги. Я вийшов трохи запізно, о пів на першу, разом з Еманюелем, що працював у відділі відправки. Двері контори виходили просто до моря, і кілька хвилин ми споглядали пароплави в порту, де пряжило нещадне сонце. Аж тут, бахкаючи вихлопами газів і брязкаючи ланцюгами, над’їхав ваговоз. «Може, під’їдемо?» – запитав Еманюель, і я пустився бігти. Ваговоз проминув нас, і ми кинулися навздогін. Я занурився в куряву та гуркіт. Я нічого не чув і не бачив, а тільки шалено мчав серед лебідок і механізмів, щогл, які танцювали на обрії, і корабельних корпусів збоку від нас. Я вчепився першим і заскочив на машину. Потім допоміг сісти Еманюелеві. Ми насилу зводили дух, ваговоз у куряві й сонці стрибав по нерівному брукові набережної. Еманюель аж заходився від сміху.
Ми зайшли до Селеста, спливаючи потом. Селест завжди був однаковий: із сивими вусами й фартухом на роздутому череві. Запитав, чи я таки тримаюсь. «Авжеж», – відповів я і сказав, що дуже голодний. Я нашвидку поїв і випив кави. Потім пішов додому й на хвилинку заснув, бо випив забагато вина, а коли прокинувся,