Чума (збірник). Альбер Камю
що Раймон побив її. «Прізвище?» – запитав поліцай. Раймон відповів. «Викинь сигарету з рота, коли розмовляєш зі мною!» – звелів поліцай. Раймон завагався, глянув на мене й затягнувся сигаретою. Тим часом поліцай, розмахнувшись, щосили вдарив його навідлі по обличчю. Сигарета відлетіла на кілька метрів. Раймон змінився на виду, але промовчав і тільки згодом смиренно запитав, чи можна підібрати недопалок. Поліцай сказав, що можна, й додав: «Наступного разу ти вже знатимеш, що поліцай – це тобі не абищо». Жінка знай плакала і приказувала: «Він побив мене. Це сутенер». «Пане поліцаю, – озвався тоді Раймон, – чи дозволяє закон обзивати людину сутенером?» Але поліцай наказав йому «заткнути пельку». Тоді Раймон повернувся до жінки й мовив: «Стривай, лялечко, ще зустрінемось!» Поліцай звелів йому замовкнути, сказав жінці, що вона може йти додому, а Раймон нехай чекає, поки його викличуть до комісаріату. Додав, що Раймонові годилося б мати сором і не напиватися так, щоб аж тремтіти. «Пане, я не п’яний, – пояснив йому Раймон. – Я тремчу несамохіть, і то тільки тому, що стою перед вами». Зачинився у своїй кімнаті, і люди розійшлися. Марі і я скінчили готувати обід, але їсти їй не хотілося, тож я з’їв майже все. О першій годині вона пішла додому, а я трохи поспав.
Близько третьої години постукали в двері, й зайшов Раймон. Я навіть не підводився. Він сів на край ліжка і якийсь час сидів мовчки. Я запитав, як усе відбувалося. Раймон розповів, що здійснив свій намір, але вона дала йому ляпаса, й тоді він побив її. Ну, а решту я бачив. Я сказав, що, як на мене, вона вже покарана, тож він має бути вдоволений. Він теж так гадав і зауважив, що поліцай марно втручався, бо він уже встиг почастувати її як слід. Додав, що добре знає поліцаїв, і знає, як поводитись із ними. Запитав, чи я чув його відповідь на ляпас поліцая. Я сказав, що нічого не чув і що я теж не люблю поліцаїв. Раймон зрадів. Запитав, чи хочу я прогулятися з ним. Я підвівся і став зачісуватись. Він сказав, що я йому маю правити за свідка. Мені було байдуже, але я не знав, що треба казати. Раймон запевнив, ніби досить заявити, що та дівчина ошукала його. Я погодився бути йому за свідка.
Ми вийшли надвір, і Раймон запропонував мені випити. Потім хотів зіграти партію в більярд, але я вже втратив точність рухів. Після цього тягнув мене до борделю, але я відмовився, бо не любив їх. Тоді ми неквапом пішли додому й Раймон розповідав, який він задоволений тим, що покарав коханку. До мене він ставився вкрай люб’язно, і я подумав, що вечір був таки непоганий.
Ще здалеку я помітив на порозі нашого будинку старого Саламано, що стривожено метушився. Коли ми підійшли, я побачив, що коло нього немає собаки. Він озирався навсібіч, обертався, крутився, намагався прозирнути чорноту коридору, бурмотів незв’язні слова і знову пильно оглядав вулицю маленькими червоними очицями. Коли Раймон запитав, що сталося, старий відповів не одразу. Я чув, як він стиха бурчить: «Паскуда, падлюка!» – й далі раз по раз озираючись. Я запитав, де пес. Старий рвучко відповів, що втік. А потім його немов прорвало:
– Я