Чума (збірник). Альбер Камю
Кінці фраз мов губилися під його пожовклими вусами. Він трохи набридав мені, але ж роботи я ніякої не мав, та й спати ще не хотілося. Щоб не мовчати, я розпитував про собаку. Старий розповів, що завів його після смерті дружини. Оженився він досить пізно. Замолоду мріяв про театр, а під час служби в армії грав у військових водевілях. Але зрештою пішов працювати на залізницю й не пошкодував, бо має тепер невеличку пенсію. Дружина не дала йому щастя, хоча загалом він звик до неї. Після її смерті він почувався дуже самотнім. Тоді він попросив свого товариша з майстерні дістати йому собаку, і той приніс малесенького цуцика. Його доводилося годувати із соски. Але ж собака живе менше за людину, і тому постаріли вони разом. «Він був лихої вдачі, – скаржився Саламано, – й інколи навіть гарчав на мене. Але все-таки був добрий собака». Я сказав, що пес був шляхетної породи, й Саламано засяяв. «Та ви, – додав він, – ще не знали його до хвороби. Він мав дуже гарну шерсть». Щовечора і щоранку, відколи пес захворів, Саламано змащував йому шкіру. Але, як казав Саламано, справжньою хворобою була старість, а ліків від старості немає.
Тут я позіхнув, і старий сказав, що вже йде. Я запевнив його, що він може лишатися і що мені прикро, що з його собакою сталося таке лихо, і він подякував мені. Розповів, що моя мати дуже любила його собаку. Говорячи про неї, він називав її «ваша бідолашна мати». Висловив думку, що я маю бути нещасним, відколи померла мати, але я промовчав. Тоді, дуже швидко й бентежачись, старий сказав, що у кварталі про мене ходить лиха слава, бо я віддав матір до притулку, проте він знає мене й не сумнівається, що я дуже любив матір. Я відповів, хоч і досі не знаю чому, мовляв, я ніколи не знав, що люди мене засуджують, але притулок видавався мені річчю цілком природною, бо я не мав досить грошей, щоб наймати матері доглядачку. «До того ж, – додав я, – вона віддавна не розмовляла зі мною й нудилася на самоті». – «Атож, – погодився Саламано, – у притулку вона принаймні мала друзів». Потім вибачився, бо вже хотів спати. Його життя відтепер змінилося, і він навіть не знав, що робитиме далі. Уперше, відколи я знав старого, він несміливим рухом протягнув мені руку, і я відчув долонею його лускату шкіру. Він усміхнувся кутиком вуст і сказав перед тим, як вийти: «Сподіваюся, цієї ночі собаки не гавкатимуть. Мені щоразу здається, що то мій».
У неділю я ніяк не міг прокинутися, тож Марі була змушена гукати й торсати мене. Ми не снідали, бо одразу збиралися купатись. Я почувався виснаженим, трохи боліла голова. Сигарета мала гіркий присмак. Марі кепкувала з мене, кажучи, що я, «немов на похороні». Вона вдягнула білу сукню й розпустила коси. Я сказав їй, що вона гарна, і вона засміялася від утіхи.
Виходячи, ми постукали до Раймона в двері. Він відповів, що вже йде. Я був утомлений, крім того, у кімнаті ми навіть не відчиняли віконниць, і тому затоплений сонцем день ударив мене на вулиці, мов ляпас. Марі радісно підстрибувала, раз по раз кажучи, який гарний день. Мені стало трохи краще, відчув я й голод. Я сказав про це Марі, та у