Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич
ані до найменшого смислу. Той старий дурень Моїсей переходить уже на дитячий розум і не знає, що вже йому вигадати. Таж вилив я одного Бога, – навіщо ж він спалив його і попсував стільки матеріалу? Може, скаже, що погана була робота? Так нехай він спробує вилляти ліпше. От хотів би я подивитися на того Бога, що вийшов би з-під рук Моїсея або ще більше безглуздого брата його – Арона. Ну-ну! Ото був би Бог!.. Але він знає, стара бестія, що в сонмі нема більше чоловіка, котрий зміг би так зробити, як я, та й дурить людей: сам Господь, каже, показав мені на Веселіїла, як на слугу свого! Хе-хе… Я йому сказав це. Ти думаєш, ні? О, я не маю кого боятися! Так прямо й сказав: «Міг би ти, – кажу, – хоч тут не тулити Бога свого». А він розсміявся та й шепче: «Не можна, братику, інакше, – так треба», – і каже… О, він знає, шельма, що говорити й де. Уміє нарід тримати в руках. Бач, скільки людей набив за те, що поклонялися Богу-тельцю, а мене й не чіпнув, хоч, правду кажучи, кого першого треба було б покарати, як не мене та Арона: Арон приказував, а я робив, а дурні людиська лише лобами в землю били, та й уся їх вина. А Моїсей, бач, ані брата не чіпнув, ні мене. А чому? Бо розумний чоловік. Бо знає, що якби зо мною яка пригода трапилася, – хто б робив йому тоді всячину? І херувимів оцих пришелепуватих, і чаші, і світильники, і стояла, і ковчег, і всякі інші витребеньки.
Авірон слухав – і не знав: чи то дійсність, чи то, може, кошмар, тяжкий гнітючий кошмар… Святиня Господа опльовувалася брудними словами ремісника, уста вирікали хулу на саме ім’я Вседержителя! До такого не доходив ні брат Датан, ні сам безбожний Корей, і ніхто, ніхто на землі…
І Бог це чує? І мовчить? І мовчатиме? І простить? І забуде? І не спалить живцем?.. Та де ж тоді всі слова Моїсея? Де сила і гнів Господні? Де правда тоді?
І з дико поширеними очима стояв Авірон у кутку шатра, мов ударений чим тяжким у голову, і шкода було на нього дивитися… В шатрі було тихо, бо Веселіїл чомусь замовк і, пильно зайнятий, лише іноді єхидно кривив лице. Нараз він голосно розреготався і крикнув:
– Ану, каро моя небесна, іди сюди!
Авірон не двигнувся з місця.
– А йди, каліко, як майстер тебе кличе! – нахмурюючися знову, крикнув Веселіїл, а сам сміявся.
Автоматично, мов дерев’яний, підсунувся Авірон.
– Дивися, яке личко в цього херувимчика! – і майстер показав рукою на свою роботу.
Авірон глянув і… одскочив. Він мало не крикнув.
…На нього дивилося щось таке страшне, така потвора, що він затулився від неї руками… Перекошений рот, гостре підборіддя, накриво закарлючений ніс, довбані дірки замість очей, вугласта голова, – і на всім печать чогось такого бридкого, розпусного, найогиднішого, що хотілося вибігти на свіже повітря…
– Що це? Що це?.. – ледве чутно, весь дрижачи, спитав Авірон.
– А що, ти не бачиш? Це ж херувим для Моїсея. Це святиня Ізраїлева, котру він так хотів лизати… – І Веселіїл сміявся, і сміялася огидна почвара перекошеним ротом, і сміх їх був однаковий.
– І це… і це