Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич
потім узяв Моїсей янгола і, поплескуючи його по носі, від чого ніс зробився зовсім ні на що не похожим, сказав:
– Ану-ну, покажи цьому молодикові, що значить сила Господня, котру дав тобі в руки Господь! – І знову вони реготали, аж сльози виступали у них на очах.
Зручним рухом підхопив Веселіїл янгола, поставив його перед собою й почав водити пальцями по лиці. І здавалося, що грався він, роблячи безліч непотрібних рухів: то вивертав кумедно палець, то врізувався в глину твердим, як залізо, нігтем, то швидко-швидко тер одне місце і все не переставав приговорювати всякі дурниці. Відхиливши голову та прищуливши очі, приглядався до роботи, аж нарешті, різким рухом відкинувши ввесь корпус, відійшов Веселіїл і крикнув:
– Ану, дивися тепер, дурню!
Авірон глянув – і не знав, що тут сталося справді: чи сила Господня, чи чарування якесь?!
На нього скорботно дивилося божественне лице. З очей, здавалося, от-от поллються сльози, а уста… живі, лише бліді уста тихо шепотіли молитву Господинові…
І це таке було прекрасне, це таке було дивне, що впасти хотілося на коліна й розридатись. І Авірон розридався… лише від того, що було, було – й не могло витравитися з душі печальним поглядом янгола. Образа Богу й сміх йому – це був уже занадто болючий контраст для чистої душі одного з тих, що не вміють владикувати… І, закривши лице полою одежі, заплакав Авірон…
Плакав він над собою, над своєю наївною вірою, над пророком великим, що згубив тепер авреолю і став звичайним властолюбним обманщиком. Плакав над молодістю своєї душі й над зачерствілою старістю душ цих мудреців, ознаменованих перстом Бога… І над Ізраїлем усім плакав він, що справді без Бога, сам, по волі одного-однісінького чоловіка, заблудив у цю дику пустиню і тепер мусить шукати Бога собі, шукати надії собі.
– Що з тобою, дитино моя? – прозвучав над ним знайомий божественно м’який голос. Знов чулися в нім ті нотки, що могли б в інший час довести до екстазу хлопця, знов положилася м’яка стареча рука на голову, – лише тепер знав тому всьому ціну Авірон. Ласка Моїсея була офіційною ласкою: старий чоловік знав, що треба іноді пожаліти людину, зробити вид, що її біль є почасти й твоїм болем; старий чоловік знав, яким способом треба стуляти уста, щоб виходив з них тихий жалісливий голос із тими чарівними нотками: їх однаково люблять усі тисячі плачущих… І нічого не відповів Авірон, і ще дужче заплакав…
А ввечері він побачив те, після чого хотів вогню, небесного вогню!..
Веселіїл не пустив Авірона додому, сказав, що рано буде дуже багато роботи, а він, Веселіїл, зовсім не має охоти чекати на всякого йолопа. І Авірон зостався… І бачив…
Бачив, як знову прийшов Моїсей, і Арон, і Ор, і ще декілька мудрих Ізраїля; бачив, скільки вина їм принесли, бачив, як пили й п’яніли пророки з первосвящениками; чув сороміцькі їх речі, аж поки… аж поки не прийшли дівчата, і Моїсей, п’яною рукою потріпуючи молодого хлопця по плечах, не випровадив Авірона з кущі, говорячи:
– Ти наш… ти тепер уже зовсім наш, – правда? І, властиво,