Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич
мабуть, ця безпомічність надто вже яскраво відбилася на лиці Марусі, бо леґінь, все так само не рухаючися з місця, усміхаючися, сказав:
– Не бій си, молодичко, не бій си – нічо ті си не стане.
Голос був приємний, ласкавий, його звуки заспокоювали. Аби сказати щось, Маруся спитала:
– А відки ти знаєш, що я молодиця?
– Та вже так… – відповів леґінь і розсміявся. Сміх був густий, горловий, і в нім чулися заразливі нотки.
Страх Марусі поволі минав, і вона з цікавістю почала приглядатися молодцеві.
Та й справді це був молодець! Рослий, стрункий, кріпкий і на руку, і на ногу. Викохався в цім цілющім гірськім повітрю, в дорогих пахучих травах мати купала. Легко і свобідно стояв на камені, мов урісши в нього червоними своїми постолами.
Уберя на нім була незвичайно багата – такої Маруся не бачила і в найдужчих ґаздів. Киптар вишиваний шовками, саф’яном, з якимись камінчиками по ньому, з позлітками; широкий у півстану ремінь, весь орнаментований, бляхою мосяжною ціткованою побитий, прикрасився зверху ретезьком, зчепленим напереді незвичайно красною турецької роботи чепрагою, емальованою і, здається, ще й з дорогими камінчиками. За ременем стирчала пара пістолів, а з-за плечей визирав кріс.
Обвита тонкою жированою бляхою крисаня була зачічена готурами й павичами, дармовиси й китиці бовталися по боках. Через плече висіла красна тобівка, вибивана мосяжними бовтицями та бобриками; навхрест мудро рехтовані різьблені порошниці. На друге плече накинутий був червоний гаптований сардак, в руках сяйливий, дорого битий топірчик, котрим леґінь грався, поблискуючи на сонці, – це було щось дійсно надзвичайно красне в цих відлюдних дебрях і пущах.
Мимоволі задивилася Маруся. Не був це лицар, що приходив у неясних мріях місячної ночі, але щось подібне.
Задивилася Маруся – і усміхнулася. А леґінь помітив цей усміх жіночий, однаковий в усіх станах і класах, помітив і знав уже, як поводитися.
– Хто ти такий, леґіню? – питала Маруся.
– Я? Ґаздівський син.
– А що ж ти тут робиш?
– Деревини на хату шукаю. Маю хату будувати, а сим потоком, дєдя казали, добра деревина на хати.
– Ну що ж – знайшов?
– Не знайшов-сми смереки, лиш одну ґаджучку молоденьку, – і леґінь розсміявся. – Та шош не знаю – ци ї[24] рубати, ци так узєти.
Маруся не зрозуміла.
– Як прийшов по дерево, то рубай.
– Ой, шкода би була… А ти звідкив, молодичко файна?
– А ти мене хіба не знаєш?
– Ні, не знаю.
– Я ж попадя ваша, їмость.
– А-а!.. Я не знаю, бо я з єнчої парафії.
Розмова урвалася на хвильку. Маруся вже зовсім перестала боятися, навпаки – їй приємно було стояти та розмовляти з цим незнайомим красним леґінем. Бо леґінь таки й направду був дуже красний: суті рум’янці грали на здорових, темного кольору лицях, поблискували рівні зуби з-під вуса; набік кинена крисанічка відрізувала косу тінь на одній стороні обличчя, тоді
Її.