Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич
баби, стоячи кожна на своїм подвір’ю, лаялися скільки було духу, і далеко розносилися їх міцні, на простори раховані голоси.
– А бодай би ті так легко на свікі жити! Суко! Бодай би ті викришило до дитини, до пня й до сухого листу!
– Пес би ригав на твої слова, гадино ти з-під їлового коріня. А зійди лиш суда – я ті висмикаю тоті косиці кошєчі, шо леґіні по коршмах недовисмикали!
Марусі ставало нудно. Нудно від сеї милої розривки гуцулок, нудно від тихого, недвижного повітря. І навіть гори, теплими синіми хвилями купані, обридали, уїдався шум Черемоша в уха, – і Маруся йшла до плебанії.
А тут іще гірше. Все таке одноманітне, все таке відоме-перевідоме. От крісла місцевої продукції. Солідність роботи їх, без сумніву, була понад всяку конкуренцію: вже висиділо на них п’ять поколінь і ще п’ятнадцять висидить. Але беручи з поглядів естетичних, їх іще в третім поколінню треба було порубати на дрова.
От гуцульський таріль різьблений, з писанками гуцульськими на нім; таріль красний, правда, і писанки ладні, але бачити сей таріль рано й вечір, день в день, день в день – ставало невиносимим.
Он якась плутанина зі смерекових гілочок, ніби рамця які, чи що, але в тих рамцях немає нічого, порожню стіну видко. От консолик із векелеї, а на нім фігурка Божої Матері в яскраво-синіх шатах із традиційно-скорботним виразом обличчя. Ой, як же то все наобридло, яке ж то все нудне, остогидне, настобісіле!
– Скучно мені, бабцю!.. Скучно мені, – скаржилася свекрусі, єдиній людині, з котрою можна було поговорити.
Але бабця не розуміла. То старалася потішити вже справді, як дитину, солоденькою булочкою, сушеною грушкою, то вигадувала неіснуючу хворобу і заливала липовим цвітом на ніч.
– Це все від вагітності у тебе, це все від того… Ти не бійся, ти нічого не бійся – все йде дуже добре.
Рано, ще Маруся була в ліжку, прибігла Оришка. Упала на коліна, зарила лице в ковдру коло ніг Марусиних і, нічого не говорячи, почала плакати.
– Що з тобою? Чого плачеш? Розбила що-небудь?
Оришка не відповідала і ще гірше заходилася плачем.
– Та ти хоч скажи, в чім річ. Перестань плакати.
– А йк він мене призвів, так би на тім свікі було би му легко, йк мені тепер! Та й шош я дєдеві іскажу? Бідна ж моя головочко нешіслива… Шо виволочит мнов дорогу на ше й гірше ме карати.
– Та за віщо, за віщо?
– Бо я, ади… заверемініла… – і знов починала ревти.
Маруся сплескувала руками.
– Ти?! Та що ти говориш! Таже тобі, мабуть, ще й тринадцяти нема!
– А я знаю кіко?.. Він на тото не дивив си, лиш… Ой бідочко ж моя кервава!..
Маруся стояла безрадна, не знаючи, що почати. Питала – хто. Показалося – син сусіди, також молодий хлопець, літ п’ятнадцяти.
– Він казав: «Ти лиш ми іскажи – ци ти хочеш зайти, ци ти не хочеш зайти, бо я, – кае[26], – можу й так, і так». А я му кажу, що не хочу, бо дєдю маю злобного – ме на мені шкіру до сім раз ізтєгати. А він тогди кае: «Візьми ти, – кае, – іми мотиля, йкого-будь, та
Каже.