Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич
має мене ніхто зачіпати. Бо йк злечу з верха та йк дзьобну отсим дзьобиком чічєним, – і він блискав своєю важкою барткою, – так уже, ади, скємит си на тім свікі. Бо я не знаю, єк хто б’є, а я знаю, йк я б’ю. А я б’ю так, шо йк уліп’ю, то тра вже й свічку давати. Бо вже остатні того дороги.
Він говорив ці слова бутно, підкреслюючи. Вся гордість його була в тім, що от він уміє так добре бити. А Маруся й тепер не рисувала собі дійсних картин із тих слів, не бачила в тім биттю нічого, крім красної казки.
– І що ж то тобі радість дає, що ти тілько душ загубив?
– Та й чіму ні? Усєк си боїт. Ґазда – хуч йкий з тебе ґазда, а все тобов хтось помітує. А наді мнов нема пана. Оден пан наді мнов – моя шибеничка, шо ї тешут ми у Надвірній ци у Кутах.
– Таже гріх то великий.
– А шо ж гріх? Я, видиш, так міркую, шо єк іде кінь уверх та й має терх на собі великий, теркілу, ади, тєжину. То вже їк я до того до терха своїх пару постолів довергну, то видів коневі ви’ того не буде кєжше[32]. Та й тоті мої гріхи так само. Тіцько сми їх напрєтав, шо вже, ади, йк тот повідав, мокрий дощу си не боїт.
І він безклопітно реготав, показуючи рівні зуби. Дійсно, такі деталі його не клопотали. Брав життя за той кінець, яким воно до нього повернулося. Сам був життя. А що, може, кому не сподобалася його професія – ну, та то трудно. Кожна професія має свої неприємні сторони, опришківська також, але і тільки ж, не більше. І Марусяк, раз рішивши собі усю оту справу, більше не клопотав собі нею голови.
Маруся забувала, що хотіла вже відходити, знов сідала на камінь, знов слухала свобідних, сміливих оповідань опришка. А він чув цю власть своїх слів, і вони лилися в нього складно, зв’язно, набиралися поетичних форм.
Сонечко тим часом наближалося вже до заходу, в поточчині ставало темно. Маруся згадувала, що таки вже направду треба йти додому.
– Ой леґінику, красно говориш, – казала, встаючи, і усміхалася. Ще почувала себе попадею перед цим опришком; могла ще так усміхатися. – Красно говориш, леґінику, та й не одну, відай, заговорив.
– Та… було усєко… Я ше й грати вмію. Вийди завтра, я винесу флоєрочку свою. Маю таку флоєру, шо… єкби ми хто ісказав – маєш свою любаску в Черемошу втопити або флоєру об камінь розбити, то бих…
– Що? Топив би любку?
– Бігме топив бих.
– Ну-ну… Завзятий же ти, леґіню.
– Такий вже си вдав.
Прощалася. Не обіцяла Марусякові вийти завтра, але він уже знав, що вийде.
І в дивний вінок сплелися дивні дні. Мов у чаді, в голубім тумані ходила Маруся, не здаючи собі справи, що з нею, що доокола. Вдома говорила, сміялася, відповідала на питання, а сама була не тут, блукала десь гадками, десь заблудилася у запашнім лісі чудових цвітів і не шукає дороги.
Стара їмость і чоловік клали все то на рахунок вагітності, і Маруся не розчаровувала їх, хоч сама давно вже помітила, що помилилася. Так їй було вигідніше. Не розпитували, не причіпалися. Могла лягти і мріяти, могла не приходити до обіду, до вечері, могла ухилятися від прісно-несміливих ласк о. Василя.
Не було гадок – були лиш мрії. Лиш колихалася в хвилях пахучих, ішла незримими
Тяжче.