Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич
в руках.
– Ну, та й шо ж я маю робити?
– Допоможіт мені, а я вам допоможу. Єк ізробите ви на моє, то я вам гет усі довги плачу.
– Ой га?
– Геть цалком, кобих так здоров’є мав.
– Ну… добре… Що ж ти, варе, від мене хочеш?
Юра пройшовся хатою, заглянув у вікно. Помовчав.
– Зробіт так, аби Дмитро Марусєків до войська пішов.
Михайло лиш видивився.
– Ігі на тебе! А то шо тобі в тім?
– То вже моя в тім голова.
Старий не міг вийти з дива. І лиш згодом-згодом, важко перевертаючи гадками, мов колесами млиновими, почав догадуватися, що дівкою тут пахне. Катерина… сватання… Ага! Зрозумів.
Хотів дещо випитати, але з сином то було трудніше.
– Ви, дєдю, маєте робити своє, а я своє. Хочіте – плачу ваші довги, не хочіте – викручуйте си самі.
– Та де я сам годен? Я сам не годен. Не мав би від синів помочі шукати, – закидав гачок старий.
– Сини за себе мають дбати.
Морщив чоло Тихонюк, сопів.
– Та єк же я тото зроб’ю? Ци я до войська леґінів перебираю, ци я війтом?
– Ні ви до войська леґінів перебираєте, ні ви війтом, лиш маєте з війтом добру злагоду чинити. Війт лакомий дес шос троха випити – давайте му горівок модних, містових, грошей не беріт, а все робіт так, аби на Дмитра говорити. А війт має пизьму на старого Марусєка, і вже запхне Митрика, не бійте си. А єк Дмитро до войська йде, – я гроші на стів.
Іще дужче зашкработів старий Тихонюк у потилиці. Присіли го довги, таки нема що казати: здовжив си так, шо, ади, у рействах спати міг.
Розкидав тепер головою на всі боки. Правда, війт мав гнів на старого Марусяка;. то був ґазда достатний, незалежний, любив і правду сказати в очі, любив і війта раком поставити перед громадою, і тому цілком зрозуміло, що війт ненавидів старого Марусяка, але що міг йому вдіяти?
Але некрутація – о, то вже зовсім що єнчого. Тут уже нема ні рахунку, ні рекурсу, – нічо. Налітають, беруть хлопця, беруть, кують у залізє, везуть до Станіслава ци біда го знає куда – та й авс. Шукай правди, коли маєш охоту. Доки ти ту правду знайдеш, то вже, варе, й свічки тра глєдати.
І тому, коли за тиждень чи там за скільки, Тихонюк, підпоївши добре війта, нагадав – чи не можна би… йкос… – то у війта аж очі заблищали. Назвав себе дурнем, що не прийшла йому давніше тая гадка до голови.
– Чкай тепер, панку-баранку, – я тє вірехтую! – і затирав собі руки.
Некрутація – це була найстрашніша пошесть Гуцульщини. Іти «у воянцьку службу» – це був такий страх, що не один леґіник волів би смерті пожити. Взагалі відорвати гуцула від його гір, то все одно, що зв’язаного орла занурити в воду, а рибу пустити літати в повітря. І леґіні тікали. В гори, ліси, куда очі дивляться – аби не впасти в руки, аби не датися зловити. А коли не вдалося і ставав леґінь жовнєрочком, – тікав при першій же можливості і ставав дизентиром.
От із тих дезертирів і рекрутувалися опришки. Відірваному від усього рідного, загнаному, затравленому леґіникові була одна дорога – в опришки. До хати вернутися він не міг, бо