Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький
«вуйка» і приніс на плечах у стаю. Хотіли ватаг і вівчарі, затримати Лукина в себе, та Лукин лише посміхнувся і сказав, що не може затримуватися довго на одному місці, мусить іти дальше, щоб побачити всі гори, перейти всі ліси й полонини. Ватаг дав йому один пістоль з кулями і порохом. Мав Лукин тепер вже дві пістолі з подостатком пального пороху.
Пішов верховинними полонинами й зайшов на Копилаш, а з нього в Руську Поляну, звідтам у Рахів, що був тоді ще невеликим селом. Там почув таке:
«Зайшли були в Рахів якісь чужі пани-зайди, десь із-над долішньої Тиси. З Рахова пішли на полювання в Карпати. Наколи повернулися із полювання і переходили Рахів, один із панів-зайдів пірвав в одного ґазди жінку, красуню на ввесь Рахів. У страшну розпуку попав «окрадений» чоловік красуні».
Стало Лукинові жаль молодого ґазди і його жінки. Почав роздумувати, чи не міг би він вирвати молодицю з поганих рук пана-зайди, – злодія якогось! Добре, що рахівці розвідали вже, де живе той злодій-пан, ласий на чужі жінки. Має свій двір ген аж над середньою Тисою. Казав Лукин дати собі людський одяг і коня. Довбні не брав, узяв зі собою тільки дві пістолі, бартку і ніж, а до цього мав ще два сильні кулаки. Все інше дав йому молодий ґазда. Мусить же мати людський вигляд. Пристроївся, якслід та приосмотрився в усе потрібне до подорожі, сів на коня і поїхав визволяти рахівську молодичку.
«Рахівці» повірили йому, коли розповів їм усю свою «сторію», а до того показав щеж й свою силу, підносячи руками старого вола й вириваючи з корінням дерева… Поїхав Лукин понад Тису. Не скоро заїхав до місця, де жив «пан». Мусів їхати дуже обережно і уникати людей. їхав побільше ночами, полями, а часто лісами. Нарешті допитався, де є двір «пана».
Переждав у лузі над Тисою до пізньої ночі, а ніч була на щастя, дуже темна. Прив'язав коня до дерева і пішов до панського двора. Пан і його слуги спали напевно твердим сном. Підійшов Лукин до муру. Мур довкола палати високий, але перелізти його, це для Лукина дрібниця. Переліз, а тут два великі пси. Не встигли загавкати, як їх вже подушив Лукин. Тиша… Підходить Лукин до дверей палати, а там сторожа. Лукин одного, другого кулаком в тім'я і вже оба лежать на землі. Навіть не писнули, – спокійно лежать. Вони не вбиті, лише приголомшені. «Не вбивай» – це Божа заповідь. Так навчив його дід у печері. Сторожі могли вистрілити в нього, але не стріляли, мабуть хотіли зловити і живим передати панові, надіялися за це великої нагороди. А воно сталося троха інакше. Лукин пов'язав їх і позатикав їм роти, щоб не могли кричати. Одного, що скоріше очунявся із приголомшення, бере зі собою, щоб відчинив двері до палати і показав йому, де спить пан і де є молодиця з Рахова.
Сторож має затканий рот і не може відозватися, а Лукин держить його руку як залізними кліщами. Відчиняє двері до палати, веде Лукина до кімнати пана. Пан уже прокинувся був, схопився на ноги й намагався взяти в руки зброю. Та Лукин не дав йому на це часу. Прискочив до пана й одним ударом кулака повалив його на долівку. Зв'язав його і заткав рота.