Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький
кохання… Пригадав собі її. Зрештою, він ніколи не забуває її.
Так! Дідо знає, де його кохання, онтам спочиває. Він може до своєї Васюти говорити, може на її могилці квіти зазаджувати та й сльозами їх підливати, а його, Лукинове кохання, порвала на свої филі ріка й понесла в далекі світи.
Так, так… Пригадав собі, як воно було.
Ще заки зайшов у печеру діда, блукав горами та лісами. Зайшов раз був на бистрий потік, Лудовець. Там загулила його Лісна в глибокі темні ліси. Та що це за Лісна була! Красна, як сходяче золоте сонце. Личко в неї рум'яненьке, як дозріле, червоне яблучко. Косоньки, як віночки барвінкові; брови, ріжки місяця на нов'ю; ніжки звинні, як сарни; ручки, як крильця ластівки, а усміх невинної дитини.
Ручками Лукина за шию взяла, приском вогню дихнула на нього, пригорнулась ще й поцілувала, в полон кохання його взяла. В ясних глибоких очах її потонув, як у глибину ріки впав, душу й серце Лісній віддав, у казці кохання втопився. А все це прийшло несподівано, ненадійно, блискавицею запалило його серце. Зажив із Лісною-красунею в глибоких лісах. Зажив із нею, як брат із сестрою. Життя обоїх було чарівною казкою. Але всьому на світі приходить кінець. Прийшов кінець і казці кохання Лукина з Лісною.
Пішли раз Лудівцем у долину й зайшли над Черемош. У лузі над рікою побачила Лісна чудову лелію, що росла над самою рікою. Лісна нахилилася, хотіла зірвати ту лелію. Раптом, посовгнулась і впала у воду. Легка була, як пір'ячко. Черемош узяв її на свої хвилі і поніс у світ. Скочив Лукин у Черемош, але не міг зловити в ньому мертву Лісну. Кінець казці кохання, Лісна забрала її у вічність. Так, кохання і казка про нього вічні. їх Лукин не забув і не забуде, не вирве з пам'яті, ні з серця. Понесе їх і до гробу. Перестане битися серце, а казка кохання буде й дальше ще жити. Перенесеться в серця наступних людей, живих, а мертвим у гробовому сні з'являтися буде. Щире кохання, велика любов, безсмертні.
Дідо просив Лукина, щоби не відходив від нього. Прочуває свою близьку смерть. Умре, а хто ж тоді поховає його при Васютці? Хто зробить деревище, вигребе яму й покладе в неї деревище? Все це має зробити Лукин, якого може сам Бог прислав у печеру. Вволив Лукин волю старика і залишився при ньому. А дідо справді прочував свою недалеку смерть. Вона прийшла, як упав на гори перший сніг. Заснув старик вічним сном, закінчив самітне життя в печері під скалою. Лукин зробив усе так, як того хотів дідо і похоронив його біля Васюти. На могилі закопав хрест, помолився за душу діда, такими молитвами, яких навчив його померлий. Хотів залишити могилу і печеру та йти блукати дальше горами-лісами. Але посипали густі сніги і покрили грубою верствою гори, а потім потиснули сильні морози, то ж довелося Лукинові пережити зиму у дідовій печері.
Прийшла весна. Лукин посадив на обох могилках квіточки, попрощав їх і пішов оглядати гірський світ. Світ широкий, просторий, лісами зелений, квітами закосичений, таємницями захованими в нетрях приворожений, – світ могутніх верхів, світ не лише самої краси, але й величі.
З печери діда взяв собі топір-сокиру,