Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький
Он на небі вже появилася зірка, за нею друга і третя. Вже і місяць вийшов на небо. Лукин поспішає в сторону ліса. Там розкладе ватру і заночує при ній. Заходить на край ліса. Там невеличка поляна, а на ній щось, якби могилка-гріб, але без хреста. Дивно, звідки ця могилка взялася? Певне, сама не «виросла», мабуть хтось її усипав. Та це не дуже цікавить Лукина.
Розложив ватру і присів коло неї. Похарчував, що мав, приляг і вснув. Переспав пів ночі. Нараз почув жахом проймаючий голос. Прокинувся, схопився на ноги. Протер заспані очі, глянув і злякався, чудом задивувався… Могилка, якби кимось розкопана, біля неї «страшєк». Кости прикриті білою сорочкою. Знає Лукин – це мертв'як, що вийшов з гробу на світ. Північ – це його пора-час. Закалатав мертв'як кістками й закричав ще раз і ще раз. А потім засвистав. Здавалося, що від того свисту листя з дерев поспадає. Хвилина… Чує Лукин тупіт кінських копит. Біжить кінь… Прибіг, заіржав на весь ліс і станув при мертв'яку. Мертв'як ловить коня за гриву й уже на ньому. Кричить: «Марічко! Марічко! Поніс кінь мертв'яка на Лудову… Не знав Лукин, що йому робити, втікати з поганого місця, чи ждати, що воно далі буде? Цікаво… Ждав і діждався. Прибіг кінь із мертв'яком-кістяком. Мертв'як зіскочив із нього й зник у могильці. Могилка закрилася, кінь заіржав і зник, побіг на полонину.
Лукин залишив ватру і пішов геть, шукати другого місця, де міг би дожидати ранку. Про сон і не думав, знав, що до ранку вже не засне. Щойно по кількох роках дізнався, хто той мертв'як і звідки він узявся на Лудовій, на лісній поляні. Ото в одному селі за Черемошем, жив дуже «здуфальний» леґінь, завадіяка – забіяка. Всі сторонили від нього. За щобудь рубав барткою голови. Аж зарубав одного леґіня, що посмілився, залицятися до його дівчини-нареченої. Але вбитий мав брата, а той заприсягся вбити забіяку. Лиш його одного боявся забіяка-вбивець. Знав добре, що прийдеться йому заплатити своїм життям за смерть леґіня. Тому то сів на коня і втік у ліс. Загнався на полонину Лудову. Пустив коня на полонину пастися, а сам, найшовши поляну в лісі, ляг під деревом і заснув. Насунула з Чорногори темна хмара, а з неї посипалися блискавиці, ударили громи. Леґінь зірвався зі сну. А тут грім у нього. Вдарив і вбив. А як опинився потім у могилці-гробі, того ніхто не міг ні пояснити, ні сказати. Певно найшов його хтось вбитого під деревом і поховав на поляні. Кінь леґіня залишився на Лудовій – і не дається нікому зловити. Полонина велика, має куди втікати від людей і ведмедів. Так було воно з мертв'яком, який нагнав Лукинові багато страху.
Бачив Лукин багато Карпатських чудовищ, але не бачив ще ні одної відьми, хоч чув, що їх не мало в наших горах і лісах. Аж прийшов час, що не лише побачив відьму, але й стрінувся з нею зовсім близько. До всіх зустрічей Лукина з поганню, заставляла його мандрівка горами, лісами і полянами. Перед вечером опинився раз над Черемошем у лузі. Холодний вітрець потягає, пахощі зілля і квітів розносить. Черемош хвилями грає, на небо вийшов срібний місяць, купається у воді Черемоша, миє своє лице, сам собі, як у дзеркалі, приглядається в плесі Черемоша. Зірки моргають, мигають-миготять,