Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький
м'язи. Вдалося йому вирватись з поганих рук вовкулаки. Щастя, що той не покалічив його гострими зубищами. Втікає від вовкулаки, біжить, що має сили в ногах. А вовкулака за ним – ось-ось досягне його. Лукин шубовсть у озеро, може так врятується від страшилища, хоч і не знає, чи той не скочить за ним у воду. Але ні, вовкулака пристанув на березі озера, не збирається скакати в воду. Мабуть не вміє плавати, боїться води. Постояв, потупцював на березі якийсь час, завив, заревів і пішов геть. Від його реву, здавалося, здригнулася уся Чорногора.
Мокрий, як курка на дощі, виліз Лукин із озера – труситься з холоду. Йде в противну сторону, куди подався вовкулака. Не дай Бог стрінути його ще раз! Відійшов далеко від озера. Розложив велику ватру, гріється при ній, сушить мокрий одяг. При ватрі пересидів до ранньої днини. Уснути не міг – увесь час перед собою бачив жеснгого вокулаку. Так, але пізніше зустрівся ненадійно з іншою потворою – з упиром. Про упирів чув Лукин, як був у палаці Лісового Царя.
Іде Лукин попід ліс. Аж тут вискакує з ліса страшилище – ні звір, ні чоловік. Не знати, що і чим порослий, шерстю чи волоссям? З пащі висолоплений червоний язик, очі палають вогнем. Лукин знає, чув, що упирі постають з людей. Упир ще й за життя упиром, зовсім схожий на чоловіка, лише, що в нього червоніше обличчя, ніж у других людей. У справжнього упира перемінюється чоловік щойно по смерті. Бувають і упириці, ще жєсніші від упирів. Упирі, чи упириці не страшні й не небезпечні, поки живуть між людьми. Тільки часом зникають кудись, ідуть в ліси, де сходяться із щезниками – дідьками і відьмами та відьмаками. їх душі не належать їм – душі свої віддали щезникам-дияво-лам уже за життя, та про це ніхто з людей не знає.
Умре упир, чи упириця, поховають їх, як і других людей, а вони потім вилазять із гробів і ходять ночами по горах, часом відвідують свояків, заходять до їх хат. Уже й по смерті сходяться, як за життя зі щезниками і відьмами. На людей наводять жах. Такого упира зустрінув Лукин під лісом, як попередньо вовкулаку над озером. Ляк зібрав його. Має зі собою пістолі і ніж, але знає, що ними нічого не вдіє потворі. А упир щораз наближається до Лукина. Лукин розгубився, затрусився, не знає, що діяти? Втікати? Але ж його ноги, як би прикуті до землі. Не поворушить ними. Стоїть, жде, що робитиме упир. Упир уже біля нього. Обходить його довкола, нюхтить, обнюхує Лукина. Лукин немов перемінений у стовп, стоїть, не ворухнеться.
Упир підоймається вгору, лиже Лукина червоним язиком, від чого Лукинові йде мороз поза шкіру. Але не рухається, стовпом стоїть, наче завмер. І добре, розумно зробив. А то могло би погано бути, якщо б пробував зводити двобій з упиром. Упир грізніший від вовкулаки. Задиратися з ним дуже «варівко»-небезпечно. Упир, обнюхавши Лукина й облизавши його, відійшов у ліс, не видавши із себе голосу й не ушкодив нічим Лукина.
Мабуть ті погані пригоди причепилися Лукина і переслідували його, бо мав він ще пригоду із водяником. Сам не знав, як вирвався з рук отого водяного «жєснека». Трапилося це одної місячної ночі. Брив почерез Черемош,