Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький
ото, леґіню, я з того часу Рокитою стала. Не дівчина Анничка я, не красуня, а зіллячко. Нехай буде і так, – сказала дівчина-зіллячко, – але у Волощину не завезли мене. За волоха не віддали. Росту й цвіту в своїй Верховині. Вітерець розносить моє насіннячко по горах – усюди можеш знайти гірське зілля Рокиту. А звідкіля вона взялася, того ніхто не знає. Лише одному тобі я це розповіла».
Лукин погладив ще раз те дивне зіллячко, притулив до лиця і пішов дальше плаєм над Пробійну. – Ще одне гірське чудо-диво…
Куди б то Лукин не ходив, куди б не блукав, а все не сходив йому з гадки Арідник, що був прикутий до скали. Непокоїло його те, що він почув від нього та від Лісового царя. Думає ще про того другого велетня, про якого згадував йому померлий велетень. Той казав, що крім нього мав бути в горах ще один велетень, його брат. Хотілось би знайти його. Ось і зайшов Лукин у Шпиці, бо чув, що тут володіє «Чорний дух» гір, поганий, грізний та небезпечний. Він сокотить усіх таємниць, які здавен-давна заховані перед людьми у тих Шпицях. Чи ж не тут десь поблизу живе той велетень, якого Лукин бажав би побачити? Роззирається, заглядає в усі щілини скал, у всі негри й дебри. Онтам висока, гостра скала. В ній ніби отвір, але закритий грубезною плитою. Б'є барткою в ту плиту. Так, вона, це «двері» до печери в скалі. Але, як відвалити ту плиту-двері? Звідки набрати сил? Ану ж там, у печері, сидить той велетень, якого хотілось би побачити? Немало намучився і натрудився він, поки ту плиту зрушив, а потім відсунув її так, що міг заглянути до неї. Дивиться і, о горенько! В печері повно всякого гаддя і нехари, а між ними – хто там? Та ж велетень! Думав Лукин, що той зараз кинеться на нього. Але ні! Лише своїми здивованими очима глядить вперто на нього. Лукин заговорив до велетня мовою, якої навчив у колибі його перший велетень. Велетень, почувши мову велетнів, ще більше здивувався. Лукин розповів йому про першого велетня, що вмер у колибі. Аж тоді, цей велетень розказав йому таке, чого Лукин не чув від тамтого.
Ото ж, коли велетні самі себе вимордували, а Господь посіяв на тому місці, де вони жили, гори. Далі ті гори залила була велика вода, море. Вода дійшла була аж до Чорногори. Потім, задержалася вода під Говерлею. Він же сам, заховався був на Говерлі. Потім почала вода спливати з гір. Сшіила геть на доли. На місцях, де шуміла й хвилювала вода, залишилася всяка водяна погань, яка кричала, шипіла й ревла. Тоді то прийшов до велетня на Говерлю післанець Бога, св. Юрій і наказав йому зійти з Говерлі. Позганяв ту всю водяну нехар, загнав її у цю печеру й казав велетневі сокотити її тут. Із того часу аж до нині, він є її сторожем.
Лукин розповів велетневі про Арідника, розповів усе, що про нього знав і спитав, чи не міг бєи він убити ту диявольську огиду. На це відповів велетень, що він не може цього зробити. Поперше – все на світі діється за Божою волею і до призначеного часу, а подруге – він же не може вийти на світ із цієї печери! Арідник-сатана буде колись звільнений з ланцюгів; він запанує на якийсь час над світом і над усіми цими горами. Тоді він випустить з цієї