Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький
Він довго не міг опам'ятатися. Не знав добре, чи все те, що пережив уночі на Шпицях, було дійсністю, чи лише дивний, поганий сон із усякими привидами? Так. Погані привиди були, але та молоденька відьма не була погана. Ні! Лукин хотів би її ще раз побачити. Але як опинився він отут над джерелом потічка? Ось, що цікавило його: сам зайшов, чи хтось запровадив його сюди? Чує притишений сміх. Розглядається довкола і побачив під ялицею двох Лісовиків. Це вони сміються. Мабуть із нього. Один відзивається до нього лісовою мовою:
«Що, Лукине, бачив Шпиці у святоіванську ніч? Бачив зблизька, га? Певно не захочеться тобі більше побачити таку ніч».
А другий Лісовик радить йому:
«Іди, іди Лукине, куди понесуть тебе ноги, а все сокотися відьом і Лісним також не довіряй! Та не дуже намагайся збагнути таємниці гір і лісів. Нехай вони і надальше залишаться таємницями».
Піднявся Лукин на ноги, отряс з себе нічні привиди й, не оглядаючись навіть позад себе, пішов Чорногорами. Хоча Лукин був справжнім і завзятим сином Бескидських гір і лісів – вони вигодували й виростили його – все ж таки, відколи пізнав людей і людську мову, тягнуло його щось до них. Любив людей і розмову з ними. Чи зимою, чи літом, любив посидіти з людьми при ватрі, посидіти й послухати їх повістувань. Дуже любив тих полонинських людей: ватагів, бовгарів і вівчарів. Радо заходив у стаї і слухав співаночок і гри вівчарів на флоєрах. Любив і тужливий голос трембіти, що вколисувала полонини до сну. Слухав дузке радо оповідань про ведмедів і про пригоди з ними.
Одного разу, перейшовши ті зелені, чічками закосичені, Чівчинські полонини, Лукин зайшов на Лустун. Вечоріло. Ніч брала гори в свої темно-ніжні руки. Коровки й овечки уже подоєні, лежать в кошерах. Довкола кошер бігають котюги й погавкують. Заходить Лукин у стаю і чемно вітає ватага. В стаї все вже «покутано». Ватаг сидить при ватрі й покурює люльку. Але чогось сумний, якась жура морщить його чоло й хмурить брови. Просить Лукина сідати й бути гостем у стаї. Кладе «опередь» нього на кружку кулешу й до неї бриндзю.
«Харчуй, леґіню, най буде на здоровлє» – каже він та докладає дров до ватри, щоб було видніше в стаї.
Лукин похарчував, подякував ватагові та й питає, що нового і доброго чути на Лустуні. Чи все гаразд? Чи криє Бог від лиха та нещастя?
Покивав ватаг головою, потер чоло рукою, вийняв із рота люльку й сплюнув.
«Нового небагато, а доброго ще менше» – сказав. Ватаг почав повістувати про те нове, – недобре. «Оце, внадився на полонину, Бог би його скарав і побив, якийсь страшний ведмедисько й не перестає робити шкоди. Величезний і сильний, що не дай Боже. Та й кулі на нього нема. Заклятий, чи заворожений. Ходили на нього найліпші стрільці, та не вдіяли йому нічого. Кулі відбиваються від нього, як від каміння, чи від заліза. Були тут уже ворожбити й знахорі – не порадили нічого. А той наймудріший знахор з-над Перкалиби сказав, що це не звичайний собі ведмідь, ні! Був колись вовкулаком, потім упиром, а на свою старість став ведмедем. Дальше сказав