Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький
нашу мову і говорить нею».
Станув Лукин під дубом, приложив до нього вухо й просить, щоб цей розказав дещо про себе. Потряс дуб кучерявою головою і заговорив:
«З далекого краю занесено мене сюди в гори Карпати. З країни, де нема зовсім гір, ані великих лісів. Ростуть там лише такі дерева, як я сам. Грубезні, великі, міцні і довговічні. Виростають з насіння – з жолуддя. Жолудем буві я там колись. Під осінь поспадали з дуба жолуддя на землю. Впала й моя жолудь. Надійшов якийсь чоловік, підняв мене з землі – не мене, а жолудь – і заховав при собі. А потім той чоловік з другими людьми, пустилися в далеку мандрівку. Взяв цей чолов'яга і мене з собою. Чому покинули люди ту гарну й плодовиту соняшну країну, цього не знаю. Знаю лиш те, що я бачив там, бувши жолудем на високому дубі. Куди не глянеш, степ широкий заквітчаний, замаєний, урожайний. Зими нема там, лиш весна й літо. Тай води за тими степами багато. Може то воно глибоке море, а може широкі ріки: Дунай, чи Дніпро? Не знаю. Люди, що там жили, покинули ту країну й вибралися в далекий їм чужий світ. Мандрівний чоловік зайшов аж сюди і мене заніс в ці гори з собою. На цьому лужку викопав ямку й поклав у неї жолудь. Бач знав, що з неї виросте дубок й буде йому пригадувати країну, яку покинув – країну дубів. І я виріс, хоч земля тут для мене тверда та камениста. Виріс і росту дальше. А ті люди, з далекої країни дубів, приходять часто сюди, сідають довкола мене й згадують землю над морем з глибокими, але тихими ріками, не крикливими, як оцей Черемош. Мені було тут зразу важко й сумно – я думав, що тут на чужині самі чужі чужинці. Але чув часто, що всі ці люди, яких тут називають верховинцями, говорять такою самою мовою, як і там далеко, в країні дубів. Ба, тутешні смереки й буки почали приязно говорити зі мною – братом своїм звуть. Стало мені легше й відрадніше. Зашумів я своїм гиллям:
«Гей, та я ж не на чужині, та не поміж чужими, а між своїми, між рідними і близькими, а та далека країна і ці гори Карпати, це одна земля. Це власність одного й того самого народу! Як там, так і тут, люди одної крови, віри й мови. Тоді перестав я сумувати. Я не на чужині, а в рідній стороні, між рідними деревами. Оце розповів я тобі молодий чоловіче, щоб ти знав, хто я, та щоб знав, як і звідкіля взявся тут дуб у лузі над Черемошем!»
«Дякувать, дякувать, тобі, дубе, за твою розповідь» – сказав Лукин, а згодом додав ще: «Рости, рости, рідний дубе в цих рідних сторонах – у Карпатських горах. Рости у височінь і грубість. Скидай зі себе багато жолудів, щоб було в нас багато міцних та твердих дубів, а менше плаксивих верб і слабих вільх». Ось така то була перша зустріч Лукина з дубом у лузі над Черемошем.
Ходячи горами, Лукин мав багато зустрічей. Стрінув оце раз молоду жінку з розпущеними довгими косами й великими, як жар палаючими, очима. Йшла скорим кроком, як би за кимсь бігла, хотіла когось знайти, тай плакала, голосила;
«Іванку мій, Іваночку, скажи, де ти, відозвися до мене, промов хоч словечко до мене. Злі люди кажуть, що я тебе отруїла, що тебе потім у деревище положила та в глибоку яму поклала, землею присипала. А це все неправда, я цьому не вірю. Ні, ні, мій Іванко не вмер, лише чомусь відійшов