Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький
до джерела Грамітного – тут же було все таке дике та непрохідне, що годі було пролізти: гори, ліси та скелі, а вгорі ледво видно клаптик синього неба. Раптом почув він якісь голоси, подібні до гавкітні котюг та виття вовків… Так – думає собі Лукин, – тут напевно десь поблизу є криївка-лігво тих препоганих песиголовців. Підсунувшись нишком кількадесять метрів в сторону голосів, побачив їх. Песиголовці на перший вид, були такі жахливі й грізні, що Лукинові пішло морозом поза шкірою; а він ще й хоче звести з цією поганню смертельний бій… «Однак мушу таки звести цей бій – думає Лукин – Хай діється воля Божа. Але не зараз. Підожду до затрішнього дня та й сам трохи відпочину по тяжкій мандрівці. Ранком же вдарю на них, як будуть ще твердо спати передранішнім сном».
Як задумав, так і зробив. Почало щойно світати, а Лукин вже, одягнувшись у ведмежу шкуру і з довбнею в ціпкій правій руці та з ножем у лівій – кинувся одчайдушно на тих престрашних песиголовців. Чути було лише безнастанне гавкотіння і виття в цій смертельній метушні і суматосі. Лукин раз-по-раз гатить довбнею по песиголовцях та смертельно коле їх ножем. Песиголовці ж у свою чергу гавкають з переляку, кусають Лукина та рвуть ведмежу шкуру на ньому. А він їх безнастанно довбнею, довбнею та ножем! Він мусить їх побідити, мусить! Лукин про це знає, що раз-на-все мусить їх побороти – оцю песиголовську гидоту! Довгий був цей смертельний та кривавий бій. Було десь близько полудня, як усі мартві песиголовці лягли покотом.
Недалеко песиголовців повалився і Лукин на землю, смертельно змучений та окровавлений. Заснув неборака твердим сном. Прокинувся аж вечором. Назбирав нашвидко сухого дерева і хворосту, накидав на гидких песиголовців, що лежали покотом мертвими, запалив цей сушняк, щоб раз-на-все згоріли ці падлюки, – щоб у попіл перемінились. Потім убив сарнюка, облупив його, припік над ватрою та ще майже напів сирого з'їв. Був же голодний як вовк! Переночував коло ватри, а скоро насвіт ставало, прокинувся, помився в потоці і стрімкими горами та темними лісами подався геть він цього гидкого місця. Ішов та й радів цілою душею, що звільнив свої улюблені гори від песиголовської погані. Він же ж верховинець, який добре вмів боротися і перемагати – верховинець, якого тягне вглиб карпатських пралісів, тягнуть його духи нетрів та дебрів. Верховинці, люди свободи, діти волі, пов'язані зі свободою гір, полонин і лісів. Всі ненавидять рабство і неволю. Зжиті з Верховиною, цупко тримаються її, а вона держить їх аж до смерти у своїх тенетах.
Лукин, ідучи почерез нетри пралісу, дібрався аж на край полонини Дуконі. Він хоче знайти там знайомих верховинців. Ось уже перед ним і гордо-пишна, трависта Дуконя. Нараз заступає йому дорогу пречудесна з'ява – жінка неземської красоти – красуня, якої досі ніде не бачив і не стрічав. Білява, струнка та висока. Очі – небесна блакить, сяють, немов самоцвіт. Довге, розпущене по плечах волосся, а на голові віночок із синіх та жовтих чічок. Одяг на ній – зелений, а на лебединій шийці – червоні коралики, в правій рученці – китиця