Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький
сам один кусень, а другий дає Лукинові, киває головою, та муркоче щось, наче б припрошував його їсти. Ну, а Лукин, що буде те й буде! – їсть. Встав Лукин, обтіпався з моху та йде в полонину, а за ним не відстає і «його вуйко». Видно сподобав собі Лукина. Не диво ж, оба сини Карпат і уродженці гір та лісів – пізнали один одного. Десь аж на третій полонині розпрощалися обидва та й пішли кожний в свою путь. «Вуйко» в ліс, а Лукин покинув полонину і зійшов над потік та подався вглиб лісу.
Над потоком стрінув Лукин старого Лісовика. Цей взяв Лукина за руку і повів під скалу. Лукин побачив там якогось чоловіка. От не знати тільки чи він спить, а чи мертвий? Лісовик» се запевнив Лукина, що цей чоловік не мертвий, а лише спить, твердим як камінь, сном. Звідкіль він і чого зайшов аж сюди, не знає. От зайшов сюди, ліг і заснув. Та так твердо спав, що навіть не чув гри на розі св. Юрія, не встав і не вийшов назустріч весні. За кару буде тут спати аж до другої весни…
«А що буде з ним, як прийде зима? Не замерзне? – спитав Лукин.
«О, ні! Не замерзне! – відказав Лісовик. – Буде спати під снігом, як під ліжником».
Випровадив Лісовик Лукина на верхи. Там побачив Лукин стару, повалену на землю, ялицю, а під нею лежав мертвий чоловік.
«Це була в горах найстарша ялиця, – сказав Лісовик. – Під неї сходилися колись всі верховинці в святоіванівську ніч. Аж оце недавно зайшов сюди цей чолов'яга і зачав рубати топором ялицю. Зарубав її до половини, а тоді бризнула з ялиці кров в його очі і осліпила його. Він упав і зразу звіялася буря, повалила на землю підрубану ялицю та привалила собою рубача. От, знай – твердий є закон карпатських гір. Життя дає життя, а смерть сіє смерть!»
Пішов собі Лісовик в свій ліс, а Лукин на верхи кичери та на полонини. Пішов туди, куди манила його чародійна весна. З верхів і полонин заманила його і над Черемош, на зелений, заквітчаний луг, де цвіла біленьким цвітом калина, а його запах рознісся по цілім лузі.
О, Боже святий! Батьку нашої природи! – на лузі, недалеко калини, побачив Лукин ще одне гірське чудо-диво, ще одну казку Карпат. Дивиться і не надивиться. Чудується та й своїм очам і вухам не вірить. Ось там стоять дві сестрички-красуні. Але ж і красуні які, ще досі таких не стрічав ніде і не бачив. В обох рум'яні та біленькі мов молоко личка. В одної на голові віночок з зеленого барвінку, розпущені біляві та довгі коси, а в руці китичка весняних квітів. Сорочка біленька, вишита, аж до ніг сягає, а постільці на ногах срібні, очі ж – голубі самоцвіти! Друга чорнявка з чорними очима, як з блистячими перлами, а головка закосичена білим, калиновим цвітом. На ногах золоті постільці. З очей обох красунь так і сяє блиском, радістю та веселістю. Вони побралися за руки і тримаються по-сестриному.
Лукин наче остовпів та й питає себе:
«Хто ж це може бути? Хто це, оці дві сестрички з неземською красою?»
Аж знова ненадійно з'явився коло нього Лісовик. Стоїть і сміється до нього:
«Не знаєш Лукине, хто це такі, ці дві красуні? Га? Не знаєш? То я тобі