Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький
всю правду, а знахар вислухавши його, подумав і пішов у свою комірчину. Там воркотів щось, ніби говорив із кимсь, а вернувши до хати, сказав, що те все, що говорили нещасникові про його жінку, були злобні видумки. Його жінка не зрадниця. Ці слова знахора полум'ям ватри впали на голову нещасника. Прожогом кинувся бігти до невинної жінки в печері. Прибіг, відсунув скоро плиту і застав в печері вже неживу свою Парасину. Вмерла передчасно не з голоду, а з великої розпачі й жалю. її чоловік збожеволів вже тепер дорешти. Закрив печеру плитою, вийняв із гачів очкур і повісився он-там на дереві. Ох, те кохання верховинців! Скільки лих й нещасть накоїло воно людям! Вибухає, як ватра, горить у серцях і спалює їх. Верховинська любов, горенське кохання! Ми, Лісовики, хоч у лісах живемо, знаємо добре, куди й до чого веде верховинців їх пристрасне кохання!»
Лукин закрив печеру плитою, попрощав Лісовика й пішов дальше блукати горами. Зачував Лукин, що там десь у Чорногорах має бути олень зі золотими рогами. Повістують так про це люди. Так говорили й Лісовики й Лісні. Але йому не довелося бачити того оленя, хоча не мало находився в горах по цей- і тойбіч Чорногори. Якось раз заблукав він поза Говерлю і зійшов на потік. Схилився напитися з нього води і чує щось поблизу йде. Оглянувся позад себе і бачить оленя із золотими рогами. Певне хоче теж угасити спрагу в потоці. Лукина ж він не бачить. Перший промовив до нього Лукин, заговорив лісовою мовою. Олень не втікає, а зближається до Лукина. Бере Лукин його за золоті роги, гладить його шию і говорить дальше до нього. Олень мабуть розуміє його, помахує головою і дає себе гладити. Відходить від Лукина, п'є воду з потока та йде повагом у ліс. Від тоді нераз стрічався Лукин із тим золоторогим оленем, говорив до нього й гладив його голову. Видно, олень полюбив був Лукина, вважав його за Лісовика, бо він говорив лісовою мовою. Лукин зрозумів аж тепер, чому то верховинці, згадуючи давні часи в горах, називали ті часи золотими. Було в Карпатах багато залоторогих оленів. Пізніше залишився лише один, як згадка тамтих, що вигинули. Були давно, як оповідали старики, в Дземброні і жубри-дзембри з золотими рогами. Сьогодні казали б люди, що це видумки та вигадки, казки давних віків, а воно таки справді так було. А що колись було, того верховинці не забували. Не забували бувальщини-старовіччини, берегли її і передавали нащадкам. Сьогодні ніхто не повірив би, що ще до недавна ходив Карпатами той, хто перший зайшов у них. Він сам, а чи лише його дух, ходив тепер і наказував горенам, щоб сокотили давнину, зберігали старовіччину та жили життям своїх предків. Інакше загинуть, пропадуть, не залишать і сліду по собі. Сам Лукин бачив його та говорив з ним. А те, що почув від нього, переповідав усім горєнам, сидячи нераз вечорами з ними при ватрі. Мабуть сам Господь покерував життям Лукина так, що був він і верховинцем і лісовиком. Знав і розумів лісову мову, а що цією мовою чув, – переповідав своїм верховинцям мовою людською, а верховинці в свою чергу розносили почуте по горах.
Оце раз оповідав Лукин про одну водяну лелію, що Росла на березі Черемошу. Від неї почув