Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький
не пливе, а скаче по каміннях, шумить, говорить, грає, співає та веселить серце Лукина. Назва цього потока, Руський. Пливе широкою долиною, – такого простору не має жаден інший потік у горах. Він дуже часто зміняє своє русло, а де має своє джерело, того мабуть ніхто не знає. Десь далеко й високо під верхом Копилаша, в глибині пралісу. Лукин думав знайти колись те джерело. Ось Лукин уже під Копилашем, мусить залишити потік і спинатися крутим, стрімким плаєм, що веде крізь правічний, темний ліс. Цей плай один із найстарших, давний, предковічний. Його проробили перші здобичники карпатських гір. Він об'єднав колись, об'єднує і тепер поцей- і потойбічну Верховину й верховинців.
Іде Лукин плаєм усе вище й вище. Десь там верхи гір освічує ще сонце, а на плай сідає вже темінь. Ні, Лукин не піде дальше, заночує тут серед темного ліса – на верх Копилаша піде завтра. Чи ж може він знайти де кращий і спокійніший нічліг, як у цьому пралісі? Усипляти будуть його шуми дерев і далека гра потоку, а казку – шептатиме праліс. Перше розложить ватру – ватра ж вночі, як сонце вднину. Ось уже і палахкотить ватра – веселіше стає Лукинові, не буде самітньо. Сів при ватрі, вийняв із дзьоблини харчі, що дали йому луганські ґазди. Похарчував. Назбирав моху і сухого листя, – на ньому буде спати. Якийсь час сидів при ватрі й вдивлявся в полум'я. Потім прикляк і помолився, як умів, – так, як його навчили. Знав, перед спочинком треба подякувати Господеві за те, що дозволив днину пережити й просити, щоб дав щасливо нічку переспати.
Приляг, певен був, що скоро засне. А воно ні. Не дає заснути сова, чи пугач. Кричить, не перестає кричати: раз зліва, раз зправа понад Лукином. Пригадав собі Лукин, що нічний крик пугача, чи сови, віщує щось недобре, погане. Може так, а може ні. Але заснути таки довго не міг. Було напевно далеко поза північ, як удалося Лукинові заснути. Спав і не чув поганого голосу нічних птахів, зате мав якийсь дуже дивний, несамовитий сон: ото продерлося крізь дерева сонце й заглянуло йому в очі. А він лежить, не встає – хотів би встати, та не може. Але що це? Він не сам, над ним із усіх сторін волохи, чи цигани – вони всі не дуже різняться від себе. Чує говорять, «джеремукають», а що, цього Лукин не розумів. Підносять Лукина з лежанки, ставлять на ноги. Одна з циганок – так, це цигани, не волохи – бере його за руку й веде за собою. А він іде, дає себе вести, але куди – цього не знає. Циганів багато: чоловіки й жінки, старі й молоді. Лукин дальше спить і снить… Але йде з циганами, веде його циганка, не випускає його руки зі своєї. Все щось до нього говорить, а другі цигани сміються. Куди і як довго йшов так Лукин із циганами, цього сам не знав. Куди ж запровадила його циганочка, того теж не знав. Здавалось йому ввесь час, що спить і снить дальше. Сон не опускає його, а циганка також не випускає його із своєї руки.
Аж чує його рука не в дівочій, дрібній руці, а в грубій… Не циганочка, а циган веде його кудись. Веде і спішить. Довго вів його той циган. Аж завів його до якоїсь хати й посадив на лавці. Але Лукин дальше спить, лиш крізь сой чує людські голоси. Чимось його натирають, дають щось пити, водять кудись та кажуть лягати. Так