Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький
постановив обороняти не лише себе, але й цигана.
Боротьба з циганчуками не була легка. Вони мали довгі, сталеві ножі. Намагалися досягнути тими ножами цигана, а Лукина дістати в свої руки. Та Лукин подумав, що буде, те буде, але він не дасть себе ще раз у циганські руки! І не дався! Але молодий циган був би загинув, якщо б Лукинові вчасно не вдалось було вибити ножів із рук циганчуків. Вибив їх ломакою і верг у ліс, а циганові казав утікати горі плаєм. Циганчуків бив Лукин ломакою куди попало.
Не зчувся, коли циганочка підсунулась гадюкою д'ньому і обчепила його ноги своїми руками, як обручами. її не хотів Лукин бити ломакою і тому не міг вирвати своїх ніг з її рук. Аж тут ненадійно наспіла допомога – з одної сторони плаю вибігли з ліса Лісовики, а з другої Лісні. Циганчуки, користаючи з того, що Лукин мав спутані ноги, почали щораз більше наступати на нього, не зважаючи на це, що він дальше відганяв їх від себе ломакою. Аж тут Лісовики кинулися на них і почали гнати їх у діл плаєм у сторону Вішови, а Лісні відорвали циганочку від Лукина й потягли її в ліс…
Відітхнув троха Лукин і подався горі плаєм. Наздогнав цигана й оба пішли на Чівчин. Але на Чівчині не задержувалися довго, зайшли лише на часок в стаю, похарчували і пішли над Черемош.
Лукин завів цигана на Луковиці і передав Бичукові. Бичук забрав цигана в Голови. Там він став добрим ковалем. Потім оженився із убогою сиротою. Жив і вмер у Головах. Його сини перебрали від нього ковальство і так воно переходило з роду в рід. Були циганчуки добрими ковалями, але й не гіршими музикантами. їх називали, від батька Карабка – Карабчуками.
Але цигани з Вішови були завзяті. Рішили дістати Лукина ще раз у свої чорні руки. Дістати і не випустити його. Почали слідкувати за ним. Слідкували і вислідили. Був тоді Лукин на Чівчині.
Одної темної ночі напали цигани на стаю, в якій спав Лукин. Та Лукинові якось тої ночі не спалося. Хоч цигани по-злодійськи, тихо як коти підсунулись під стаю, Лукин почув їх. Наробив крику, збудив ватага, вівчарів і бовгарів, сам ухопив у руки свого довбню й всі разом кинулися на циганів. Кинулися на них і котюги. Настав завзятий бій. били, хто кого чим і куда попав. Бійка і крик перервали нічну, полонинську тишу. Побудилися по довколішних лісах звірі й птахи. Довго тривала бійка. Вкінці вдалося Лукинові з полонинськими людьми відпудити циганів ген за Чівчин, на плай у Вішову. Але цигани вкрали таки три барани. Звісно ж цигани, це злодії. Зате вдалося одному вівчареві здерти зі старого, калюхатого цигана черес із талярами. Ось, була це заплата за барани. Тої ночі вже ніхто не спав на Чівчині. Лукин же, попрощав Чівчин, пішов верховинами, полонинами ген аж у Чорногору. Пішов любуватися своїми горами, подивляти їх велич та красу і всемогучість та доброту того, хто їх сотворив і верховинцям у володіння віддав – Господа Бога…
О, гори, гори з чарами й дивами! Все тут діється ненадійно, нагло й несподівано. От ясне, голубе небо, котиться по ньому золоте сонце. Аж нагло, Бог зна звідки, налітають хмари – одна, за нею друга,