Полліанна дорослішає. Елінор Портер
не прихопила.
Полліанна рушила далі і, не полишаючи надії, усміхнулася кільком жінкам, двічі навіть намагалась заговорити. Але першим із нею ніхто не заговорив, а ті, до яких вона зверталася, тільки холодно глянули на неї і заледве відповіли. Невдовзі Полліанна вийшла до іншої алеї. Там, у кріслі на колесах, сидів якийсь блідий хлопчик і читав книжку. Полліанні страх як кортіло заговорити з ним, але він був настільки захоплений своєю книжкою, що вона не наважилась його потурбувати. Зробивши ще кілька кроків, вона несподівано побачила вродливу, але дуже сумну дівчину, що сиділа на лавочці геть самотньо, втупивши очі кудись у простір, з таким самим виразом, як недавній співбесідник Полліанни.
– Як ваші справи?! – радісно підбігла до неї Полліанна. – Я страшенно рада, що знайшла вас! Я так довго вас шукала, – додала вона, сідаючи на вільний край лавочки.
Вродлива дівчина, здригнувшись, обернулась до Полліанни з надією в погляді.
– Ох! А я думала, що… – розчаровано промовила вона, знову спираючись на спинку лавочки, а тоді запитала ображено: – Чому ви кажете, що шукали мене? Я вас бачу вперше у житті.
– Я вас теж, – усміхнулась Полліанна. – Але я справді вас шукала. Зрозуміло, я не могла знати, що це будете саме ви. Але я хотіла зустріти кого-небудь, хто цілковито сам. Так само, як я. Розумієте? Сьогодні тут здебільшого люди, які прийшли не самі. Розумієте?
– Розумію, – ствердно кивнула дівчина. – Бідолашне дитя. Як прикро, що тобі випало дізнатися про це так рано.
– Дізнатись… про що?
– Про те, що ніде так не самотньо людині, як у галасливому натовпі великого міста.
Полліанна наморщила лоба, замислившись:
– Невже? Не уявляю собі, як може бути самотньо, коли навколо люди. А втім…
Вона ще більше наморщила лоба.
– Я сьогодні справді почуваюсь тут самотньою, хоча навколо стільки людей. Але їм до мене нема діла. Чи вони просто не звертають уваги.
Вродлива дівчина гірко розсміялась:
– То ж бо й воно! Їм ніколи немає діла, і вони не звертають уваги. Натовп є натовп.
– Дехто все ж таки звертає увагу. І з цього ми можемо радіти, – спробувала переконувати її Полліанна. – Тепер, коли я…
– Авжеж, дехто звертає увагу… – перервала її співбесідниця і, знову здригнувшись, перелякано глянула на стежку позаду Полліанни. – Дехто звертає увагу… і навіть надмірну…
Полліанна злякано скулилась – цього дня вона так часто наштовхувалась на людську неприязнь, що зробилась чутливішою, ніж завжди.
– Ви мене маєте на увазі? – ніяково перепитала вона. – Вам не хотілось, щоб я… щоб звертала на вас увагу?
– Ні-ні, дитино! Я мала на увазі геть іншу людину. Того, кому не слід би звертати на мене увагу… Я навіть задоволена, що маю тепер з ким поговорити. Це спочатку я подумала, що це хтось із дому…
– То ви теж тут не мешкаєте, так само, як і я? Тобто ви не завжди тут мешкаєте?
– Так, зараз я тут мешкаю, – зітхнула дівчина. – Я тут мешкаю, але не можу сказати, що я тут