Двері чорної краплини. Пригодницьке фентезі. Олександр Викторович Манько
щиро здивувалась Ілона.
– Як, ти не знаєш?
– Знаю про що? Нумо, кажи вже.
– Пробач, я й забулась що тебе сьогодні майже цілий день не було. Іван та Денис посварились і тепер мають битися на пустирі.
– І ти так спокійно про це говориш? Це ж наші друзі! Як ти могла не зупинити їх? Якщо вони це зроблять то більше не помиряться.
– Не перебільшуй. – розгублено відповіла Олена.
– Якщо я перебільшую, то хіба ми друзі?
Ілона швидко пішла, та через декілька кроків перейшла на біг. Оленка не прямувала за нею.
– Пробач. – Тихий шепіт в далині, який напевно був криком, почула Ілона від подруги.
Вона вибігла зі школи майже не дивлячись під ноги. Вона знала де знаходиться пустир, там в бур’янах була витоптана площадка де часто грали у футбол. Задишка почала давити її, бо, не зважаючи на те що вона мала добрі оцінки, на фізкультурі ледь здавала нормативи. Хвилювання перемішувалось із тривогою і тільки бажання врятувати дружбу, допомагали їй бігти вперед. Вона повернула на стежку до пустиря.
Перед нею постала ціла юрба. Учні із різних класів стояли півкругом і скандували. Крики, разом з якимось не добрим сміхом, звучали в унісон. Всім хотілось побачити бійку, в якій не потрібно брати участь самому. Посеред всього стояли двоє і штовхали один одного, дразнячи суперника першим почати. Вони робили це мляво, тому було видно що їм цього не хочеться. Ілона пробралась через юрбу, глибоко вдихнула та закричала так, що голос зазвучав так високо, що витягнувся ніби струна.
– Що ви робите? А ну припиніть!
Юрба замовкла від здивування. Тому що зупините це, означало піти проти всіх. Едуард, високий хлопець, один з десятикласників, крикнув:
– Ей ти, не вмішуйся!
Та Ілону було вже не спинити. Під мовчазний погляд юрби, вона побігла та стала поміж хлопцями і її рюкзак впав з її плечей. Потім, своїми не сильними руками схопила одного за вухо, а іншого за носа. Після такого хлопці стали як вкопані.
– Перестаньте, прошу! Помиріться між собою.
Денис вирвався. І коли поглянув на схвильоване обличчя Ілони йому стало не по собі.
– Іди, Ілоно звідси. – Сказав він, ще більше ніяковіючи. – Ми повинні це вирішити, як чоловіки.
– Плювати я хотіла. – Вона відпустила вухо Івана. – Я нікуди не піду, поки ви не помиритесь. Посоромтесь себе, ти дивися. Чоловіки…
Після цих слів вона схотіла розсміятись, щоб показати свою сміливість та рішучість. Та замість цього покотилися сльози по щокам і вона впала на коліна. Раптом хтось ззаду схопив її за руде волосся. Це був десятикласник Едуард, той що першим крикнув продовжувати. Хлопці застигли на місці від страху, тільки побачивши, як вищий на цілу голову хлопець схопив Ілону.
Паніка, яка напала на неї, враз відступила тільки но вона подумала: не відступлю. Вона потягнулася до рюкзака рукою, розстебнула його, і міцно схопила свій трофей за перше місце. Потім розвернулась як змогла і зацідила ним