Поруч з тобою. Наталка Доляк
залишив Ти.
Перестала. Бо…
…навчилася жити без тебе, облишила марити минулим…
Ти прийшов. Зателенькав вхідний дзвінок спотвореною музикою Шопена, я рвучко відчинила двері. Я нікого не чекала сьогодні. Я просто тепер завжди так роблю. Не запитую – хто, чому, навіщо, просто рвучко відчиняю двері. Я перестала боятися… Свого міста, свого будинку, людей довкола, себе.
Стоїш. Тупцюєш на місці. Наче не було тих років без тебе, тих страшних днів, годин, хвилин, секунд, які тиснули одноманітністю, вбивали порожнечею, лякали холодом, бо без тебе. Стоїш. Мнеш у руках букет. Квіти. Жовті сумні троянди – колір смутку, нанизаний на тендітні рамена пелюсток. Трохи знічено протягуєш:
– Ну, привіт, мурашко! Це тобі! Був неподалік – вирішив зайти та провідати давню знайому!
Удавано весело й досить меланхолійно говориш і підводиш на мене очі. О, я знаю силу твоїх очей – блакитних і чистих, наче щойно вимите небо. Коли довго дивитися в них, зачинаєш літати, мріяти, а потім… Потім обов’язково падаєш і помираєш від кохання або від болю. Там чистота й наївність межують із небезпеками впіймати зустрічний вітер, який поламає, потрощить крила, і тоді… А тоді можна й не вижити. Ти знаєш про силу свого погляду і тому просвердлюєш мене очима, і раптом… твоя дзеркальна самовпевненість розбивається на друзки. Нажахано робиш півкроку назад – і ціпенієш.
Усе намарно, любий! Ти спізнився. Прийшов відігріти душу? Здається, так це називається, коли згадують про колишніх, утікаючи від теперішніх. Дарма. Бо зараз тут згарище. Зола холодна, іскри давно згасли й стали спогадом…
Дивлюся тобі в очі. Ні, я не відводжу погляд. Не тепер.
– Заходь. Чого тупцяєш на порозі? Поп’ємо кави. Потеревенимо. Скільки ми не бачились? Два роки? Три? Як шалено летить час! Кухня знаєш де. А я візьму в кімнаті вазу для квітів…
Ти повернувся до неї. Повернувся.
Сидиш на моїй кухні та говориш, говориш, говориш… Про модернізм, новий український авангард у живописі, про, власне, головну твою гордість – авторську виставку. Ти став знаним і модним художником. Наша розлука пішла, очевидно, на користь нам обом. Я ствердно киваю головою і… згадую, згадую, згадую.
Ти завжди був головним у моєму житті. Я кохала так сильно, що була готова небо під ноги простелити, тільки б тобі затишно ходилося, сонце в голові поставити, щоб тільки для тебе світило й тебе зігрівало, зорі вплести в коси вітрові – якщо це буде той проклятий сюрреалізм, на якому ти завжди був поведений. О, ти цінував мою жертовність. Ти дозволяв себе боготворити, захоплюватися, кохати, завжди бути поруч… І, знаєш, тоді цього мені було достатньо, навіть коли доводилося о першій годині ночі бігти тобі й твоїм друзям за пивом, бо воно раптом закінчилося, чи о четвертій ранку витягувати тебе з цюпи, куди ти «випадково» загримів після того, як на спір п’яним та голим о третій ночі стояв на голові у фонтані Нептуна на площі Ринок і декламував сороміцькі вірші, або коли… Досить, книга спогадів пошарпана до непристойності.
А чим (чи ким) насправді була я для тебе?
– Маленька мурашка на шляху геніальності! – це твої слова. Одного разу ти випадково розчавив