Поруч з тобою. Наталка Доляк
жовті троянди, бо це твої квіти, це її квіти. Квіти тої, якої вже нема.
Бо коли помираєш – стаєш іншою.
Я змінила смаки і вдачу, навіть сонце та небо, колір волосся, зачіску, фах, прізвище та ім’я. Я змінила номери своїх телефонів: і мобільного, і домашнього. Зробила у квартирі ремонт, придбала нові меблі, вставила нові вікна для нового сонця… Два з половиною роки я не могла жити в одному місті з тобою, дивитися на одні зорі, пити одну воду. Мені здавалося, що це все отруєно тобою. Від кохання до ненависті – один крок. Так кажуть, можливо. Скільки кроків від кохання до байдужості – я тепер знаю, набагато більше. Ти мені байдужий. Це навіть гірше, ніж ненависть. Ти поки що цього не розумієш. А може, й не зрозумієш ніколи… Та мені…
…байдуже.
Бо нарешті Львів перестав бути для мене тільки тобою. Виявилося, що він набагато кращий від того Львова, який ти мені відкрив. Місто прийняло мене, бо я зрозуміла його сльози, його дощі, його меланхолійний настрій, замішаний на каві та на старих мурах давніх кам’яниць. Я навчилася не впадати від його дощів у депресію. Навчилася блукати його мокрими вуличками під парасолькою і без. Навчилася чути, як крізь його бруківку й товщу літ росте трава біля костелу Івана Предтечі, в якому молилася ще дружина князя Лева Констанція. Навчилася слухати, як розпускається перша брунька у Стрийському парку, зацвітають перші весняні котики в Шевченківському гаю, цілуються голуби під рукою коронованої Свободи біля купола етнографічного музею. А як мелодійно чалапає старими вуличками напівпорожній трамвай! Як сонно дрімає годинник на Ратуші! І тільки гонорова панна Слава на фронтоні оперного театру так само мужньо й пафосно тримає у своїх тендітних та чіпких руках пальмову гілку…
Ти, напевне, вважав би мене божевільною, якби почув, що я бачила на власні очі, як Львів своїми сльозами розчісує кам’яні гриви старим левам, що дрімають біля порохової вежі? І як біля Домініканського собору Єпифаній Дровняк дружньо підморгує мені та промовляє: «Вільним фальшиве небо не потрібне»? І я йому вірю, вірю місту, але не тобі…
Я навчилася відрізняти фальш від правди, любий. Тому – обережно зі словами.
А ти безупинно говориш. Перечіпаєшся на деяких словах, закінчення ковтаєш. Дивно, раніше цього якось не зауважувала. Та ти навіть трохи картавиш. Це мене смішить. Я гидливо кривлюся, наче з’їла щось кисле. І продовжую варити каву. Таку, як ти любиш, – густу, смоляну, темну, з гвоздикою, корицею та терпкістю.
Простір кухні наповнюється запашним ароматом. У Львові кава завжди особлива. І кожна правдива львівська ґаздиня має свій винятковий рецепт. Моя кава теж унікальна. Бо вона пахне не лишень гвоздикою та корицею… Ще трохи сухими пелюстками хризантем, які я завжди додаю до кавових зерен, коли їх мелю.
Розливаю терпкість у крихітні горнятка. Ти так любиш цю каву: міцну, чорну, хризантемну.
– Знаменита кава, мурашко! Як завжди – бездоганно та елегантно. Густа, наче смола. Темна, наче горобина ніч. Гірка й запашна, наче справжня жінка. Наче