Стара холера. Володимир Лис
швидко вернулася на пошту, повідомила, висяюючи усмішкою, що проведе сестру.
– Павлина приїхала? – Олена. – Справді?
– Найсправжніша. І не сама, а з сином.
Звісно, колега по роботі забажала побачити Євиного небожа. Після привітань і розпитувань, чи надовго навідалася (тиждень побудемо – точно, сказала Павлина), Єва пішла їх проводжати. Хоч би мама була саме вдома, бо ж збиралася до хворої баби Мокрини.
Дорогою вона переконалася, що малий таки вередливий. Уже за якусь сотню метрів запитав, чи далеко ще їм іти, запхинькав, мовби мав рочків три, і Єві здалося, що от-от попроситься на руки.
У тому, що Павлинин син варить з мами воду, Єва переконувалася з кожним днем їхнього гостювання дедалі більше. Побачила: Павлина пилинці не дає зі свого чада впасти, дмухає, мов на болячку, готова виконати будь-яку синову примху… А малий сприймав те, як належить, більше того, вимагав цілковитої покори… Видно було, що всю свою самозабутню материнську любов Павлина спрямовує на сина. І їй солодка та покора перед сином.
Якби ж Єва тоді знала, яку біду принесе в її життя цей хлопчисько, коли виросте.
«То що, задушила б?» – думає Єва.
І гірко посміхається. Гірко-гірко. До себе самої.
Теперішня Єва струснула головою, бо зрозуміла, що полізуть подальші спогади. Що замість квітів крізь пам’ять знов пробиватиметься бур’ян. Щоб не дати йому забуяти, вона подумала, що має згадати щось інше, приємніше, радісніше, ніж та зустріч…
Вона подумала, що ж є на світі людина, дівчина, таки схожа на ту неї давню, Красну Ружу… Хай не така вродлива, а чимось схожа. Авжеж, неїна невістка Лізка, Павлинина онука, а отже, і її двоюрідна… Щось давно не давала про себе знати… Певно, щаслива, як і належить молодим…
«Чи ж щаслива?» – подумала раптом Єва, і враз стало тривожно на душі.
– Павлино, – сказала Єва уголос. – Тобі добре на тім світі, Павлино. Як би ти, певно, посміялася, коли дізналася б, що мене сватають за Адама Тихіського… За Тихіського…
Єва стала перед образом. Нащо стала? Вона вже сьогодні молилася. Стала. А та жінка, Матір Божа, дивиться на неї. Щось питає?
Осміхнулася. Завтра вона піде до Романа. Давно Тамарку його не виділа. Жива, слава Богу…
«Боженьку, тож гріх, що мені вперше нічого робити не хочеться, – подумала Єва. – Старезна ти, бабо».
Вона почула молодий голос. Зовсім молодий. Лізин? І раптом Єва збагнула – свій власний. Їй захотілося, щоб став хтось поруч. Може б, разом заспівали чи побалакали. А так лишалося хіба що самій із собою…
«Життє пройшло повз мою хату, – подумала Єва. – Але то моє життє, моє й нічиє гинше. Моє, Красної Ружі, що геть обсипалася, так то, Павлинко. Хіба колючки осталися. Ще когось уколють».
Павлина заповідала наглядати за онукою, яка одночасно була їй мовби й дочкою. А як наглянеш? Павлинина онука далеко, в Києві.
Що вона, Єва, знала про Лізу? Зовсім небагато… Краплину… Те, що знала од Павлини, те, що сама спостерігала, коли гостювала раз в них у Києві, ну, ще як на похорон Павлини їздила. Як опустили сестру в могилу, ткнулося