Стара холера. Володимир Лис
озирнувся, і Ліза поспішно відскочила від вікна, хоч звідти навряд чи міг її побачити.
Решту дня Ліза боролася зі спокусою вийти з крамнички, перетнути вулицю і дістати з урни ті злощасні троянди. Навіщо? Вони ж призначалися не їй. А кому? Тій, що мала замінити дівчину-зрадливицю, яка сьогодні вийшла заміж? Чи комусь іншому? Чи взагалі нікому не призначалися, то був якийсь дивний спонтанний рух…
Ліза раптом зловила себе на думці, що це їй важливо. Чому? Рябий хлопчисько, певне, забув про неї, ледве перетнув ту вулицю. А раптом не забув… Раптом згадав саме тоді, коли викидав троянди?
До крамниці час від часу заходили люди, купували квіти. Все було як зазвичай.
«Все не так», – подумки казала собі Ліза.
А чому не так – вона не знала.
Щось наче продзвеніло у повітрі. Не дзвіночки збоку дверей, які дзеленчали, коли покупці заходили або виходили з крамнички. Щось невидиме, нечутне, котре вловила тільки вона.
«От іще, – сказала собі Ліза. – А чи не закохалася ти, подруго? – Вона пирхнула, наче кішка. – От іще… Було б у кого закохуватися… У те рябе чудовисько?»
О п’ятій вечора Ліза, як звично, зачинила крамничку. О п’ятій зачинялися всі крамнички і кіоски на їхньому базарі (декотрі о четвертій, навіть о третій годині), бо то ж базар, чи як дехто казав – базарчик. Ринок.
Вона перетнула вулицю і пересилила себе, щоб не заглянути в ту урну. Що за химера – знати, лежать там чи не лежать ті злощасні, точніше, нещасні троянди…
Ліза раптом пригадала пісню, яку чула колись. Там були такі слова, що тепер зазвучали в її дурній голові:
На пероні, на люднім пероні,
Де розлуки і зустрічі плачуть,
Хтось розсипав троянди червоні
І ніхто їх, здається, не бачить20.
Ці троянди в урні геть ніхто не топтав. Нема за що переживати. «От іще», – повторила Ліза свій улюблений вислів.
Вона подалася до ще однієї своєї подруги – Лєрки-Валєрки – пити каву, і за кавою в маленькому барчику розказала про смішного рябого хлопця, який купував троянди для колишньої своєї дівчини, що вибрала зрештою іншого. Щоб принести ті троянди на її весілля.
– У нього був такий трагічний вигляд, аж я запропонувала йому покінчити життя самогубством, – сказала Ліза.
– Так і сказала? – Валерка засміялася. – Певно, щоб кинувся з твого даху?
– Так і сказала. І порадила.
– Так ти розлякаєш усіх своїх клієнтів…
– Покупців.
– Покупців, якщо будеш робити їм такі пропозиції…
Вони вдосталь посміялися з почуттів невдахи-коханця, Ліза додала деякі вигадані нею деталі з його поведінки і раптом зловила себе на думці, що їй приємно кепкувати отак з того рябого чудиська, невдахи. Певне, не тільки в коханні, а й житті. Вони навіть замовили по п’ятдесят грамів коньячку, щоб випити за трррагічне кохання. Ха-ха і хі-хі… Далі за вигадану Лізою фірму для самогубців «Останній дах». До них, звісно, підклеїлися якісь хлопці, бо ж обидві мали симпатичні мордашки, й вечір удався.
Десь через п’ять чи шість днів,
Слова О. Богачука.