Стара холера. Володимир Лис
а вона не приходила. Бо більшу, яка лізла до голови, сам проганяв.
– Я, може, щось зготую…
– Що там готувати будеш… Не монькайся, пане господарю.
Сідай, гривняка все їдно не вистоїш.
– Добре, добре…
Адам нарешті таки присів, але куфайки так і не зняв.
– Той же во… До гамазину ходив… Ну, хліба й олії купєв… Забув цукру взєти… А то би чаю попили. У мене деся там липовий цвіт є. Так во…
– Другий раз поп’ємо. І чаю, і, може, чогось крепшого, – сказала Єва. – Можеш іще чогось міцнішого, ніж чай, випити?
– Та якусь там грамульку хіба… Я своє вже одпив… Ти, дійсно, звиняй, Євцю, що мене дома не було… Якби я знав, що таково прийдеш…
– То чо б, короваю спік би? – покепкувала Єва.
– Короваю ни короваю… А щось би приготовив… Кажи, чого прийшла… Бо ж ни тико того, щоб тута лад навести.
– А то ти не знаєш…
Адам засовався на лавці. Йому враз стало душно. Душно і мулько. Ніби хто шпичака під дупу підклав.
– Та, їй-бо, ни здогадуюся…
– Ни про що?
– Та їй-бо… Хотя…
Адам згадав про халамидську Романову задумку – женити його, Адама, на цій Єві – Красній Ружі. Нивже ж Роман до Євки ходив? Той варіят усе може вчварити…
– Ну… Бачу, щось у твоїй лисій бумбешці22 заворушилося…
Євина злість зновика почала переростати у веселість. Господи, стико літ прожила, а не знала, що й такі чоловіки, як ото перед нею, бувають…
Адам раптом нагнувся, захрипів. А далі його став душити кашель. Єва аж злякалась:
– Що з тобою? Мо’ води дати?
– Ни тре’… Холера…
Адам справді, якби міг, утік би з власної доми. Та куди втечеш?..
По довгій мовчанці спромігся на слово:
– Євцю… Що тобі той псисько набалаболив?
Єва простягла до Адама руку. Але не доторкнулася, забрала назад.
– Адаме, не ворохобся… І не бійся… Ти ж не баба… Мені Роман сказав те, що ти мені давно сам би мусив сказати.
– А що я мусив? – Адам не вимовив, а видихнув з присвистом. До Єви вернулася злість. Ну, не чоловік, а помело з-під припічка.
– То ти не знаєш…
– Їй-бо ни второпаю… Знаю тико, що Роман нас нібито женити надумав. Та йому ще й не таке до голови прийти може…
– А ти що – не хочеш?.. Любив, чи й любиш – і не хочеш…
– Я – тибе?
«Що ж він таке напридумував, той бандитський зарізяка?» – подумав Адам, і йому все похололо од здогадки.
Думка, яку проганяв?
Єва звелася з лавки – розпашіла й ніби помолоділа. Давня Красна Ружа заклекотіла в ній.
– То що, Роман, може, неправду сказав?
– Чого ж…
Адамові не стачило духу признатися – таки неправду. Що для нього Красна Ружа й була Красною Ружею, на яку тико й того, що здалеку, а часом і зблизька, помилуватися мона. Що ще вигадав той Роман? Нивже якусь любов до цеї бабці, що колись славилася першою дівкою на селі, хоч, правда, заміж так і не вийшла…
– Що «чого ж»? – сказала
Голові (