Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання. Джек Кэнфилд

      1

      «Неповноцінний»

      Людину кохаєш не за зовнішність, одяг чи круті автівки, а за те, що вона співає пісню, яку може чути лише твоє серце.

      Мені було двадцять шість, я ні з ким не зустрічалася і щойно купила свій перший будинок. Це було моє перше «доросле» придбання. Підписавши всі документи, я вирішила зробити перерву й навідати друзів, перш ніж повертатися додому і збирати речі.

      Моя подруга була не з тих, хто дотримувався формальностей, тож я приїхала і зайшла до її будинку. Коли я ввійшла до вітальні, то трохи стривожилася, бо на дивані сидів чоловік, якого я ніколи раніше не бачила.

      Познайомившись із Мартіном, я не могла не помітити, що його одяг був жахливо скомбінований. Узагалі-то, я й сама не модниця, але про що він думав, коли вранці виходив із будинку?

      Ми сиділи у вітальні й розмовляли, і я помітила, що Мартін говорив мало. Моя мама завжди навчала мене, що не давати людині вставити слово не тільки неввічливо, але й грубо. Тому я намагалася залучити його до розмови. Але щоб я йому не казала, у відповідь чула лише якесь бурмотіння.

      Почувши його вимову, я помилково припустила, що він, напевно, розумово відсталий. Це б пояснило труднощі його вимови й манеру одягатися. Чомусь, коли люди стикаються з подібними ситуаціями, вони починають говорити гучніше і повільніше. Я не стала винятком і, дізнавшись тепер те, чого тоді не знала, можу сказати, що мала тоді, мабуть, ідіотський вигляд.

      Кілька годин по тому я поїхала додому. Мені потрібно було багато чого спакувати, бо ж день переїзду швидко наближався.

      Пізніше, за кілька днів, я пішла до крамниці, щоб купити жалюзі для свого нового будинку. Коли я їх побачила, то зрозуміла, що моя стандартна викрутка не підходить для цієї роботи. Отже, я попрямувала до будинку своєї подруги, щоб запитати, чи її чоловік не позичить мені електровикрутку.

      Подруга пояснила мені, що залюбки позичить електровикрутку, але її чоловік ще не повернувся додому з роботи, а вона не знає, де він тримає інструменти. На мить замислившись, вона сказала, що в сусідній кімнаті сидить Мартін і вона запитає про інструмент у нього.

      За кілька хвилин зайшов Мартін. Здавалося, його проблеми з вимовою погіршилися ще дужче. Я знову ж таки не могла не помітити його невдалий вибір одягу. Мартін сказав мені, що не лише має електровикрутку, а й згоден вирушити до мене й допомогти повісити жалюзі… але він буде за кермом автівки.

      Мій шлунок виконав сальто, я не знала, що відповісти. Хоча я завжди підтримувала людей із обмеженими можливостями і вважала, що в них мають бути такі самі права, як і в решти людей, я не була впевнена в тому, наскільки його інвалідність серйозна. Чи це завдання йому до снаги? Чи зможе він їхати? Чи слід мені йому довіряти? Зрештою, він був для мене цілковитим незнайомцем.

      Я глибоко вдихнула і погодилася. Я знала, що якщо моя подруга не проти, то він усе зможе. Інакше вона попередила