Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      Земле, моя всеплодющая мати,

      Сили, що в твоїй живе глубині,

      Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

      Дай і мені!

      Дай теплоти, що розширює груди,

      Чистить чуття і відновлює кров,

      Що до людей безграничную будить

      Чисту любов!

      Дай і огню, щоб ним слово налити,

      Душі стрясать громовую дай власть,

      Правді служити, неправду палити

      Вічну дай страсть!

      Силу рукам дай, щоб пута ламати,

      Ясність думкам – в серце кривди влучать,

      Дай працювать, працювать, працювати,

      В праці сконать!

      Не забудь, не забудь

      Юних днів, днів весни, —

      Путь життя, темну путь

      Проясняють вони.

      Злотих снів, тихих втіх,

      Щирих сліз і любви,

      Чистих поривів всіх

      Не встидайсь, не губи!

      Бо минуть – далі труд

      В самоті і глуші,

      Мозолі наростуть

      На руках і душі.

      Лиш хто любить, терпить,

      В кім кров живо кипить,

      В кім надія ще лік,

      Кого бій ще манить,

      Людське горе смутить,

      А добро веселить, —

      Той цілий чоловік.

      Тож сли всю життя путь

      Чоловіком цілим

      Не прийдесь тобі буть —

      Будь хоч хвилечку ним.

      А в поганії дні,

      Болотянії дні,

      Як надія пройде

      І погасне чуттє,

      Як з великих доріг

      Любви, бою за всіх

      На вузькі та круті

      Ти зійдеш манівці,

      Зсушить серце жура,

      Сколять ноги терни, —

      О, тоді май життя

      Вдячно ти спом’яни!

      О, тоді ясні сни

      Оживлять твою путь…

      Юних днів, днів весни

      Не забудь, не забудь!

      Весно, що за чудо ти

      Твориш в моїй груди?

      Чи твій поклик з мертвоти

      Й серце к жизні будить?

      Вчора тлів, мов Лазар[24], я

      В горя домовині —

      Що ж се за нова зоря

      Мені блисла нині?

      Дивний голос мя кудись

      Кличе – тут-то, ген-то:

      «Встань, прокинься, пробудись!

      Vivere memento!»

      Вітре теплий, брате мій,

      Чи твоя се мова?

      Чи на гірці світляній

      Так шумить діброва?

      Травко, чи се, може, ти

      Втішно так шептала,

      Що з-під криги мертвоти

      Знов на світло встала?

      Чи се, може, шемріт твій,

      Річко, срібна ленто,

      Змив мій смуток і застій?

      Vivere