Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      Неперехідним муром поміж нами

      Та доля стала! Мов два судна, море

      Розносить нас між двома берегами,

      Моя ти ясна, непривітна зоре!

      Ще здалека слідить тебе мій зір,

      Твій свіжий слід я рад би цілувати

      І душу тим повітрям напувати,

      Що з твоїх уст переплива в простір.

      Та щезла ти! Мов в лісі без дороги

      Лишився я. Куди тепер? За чим?

      Підтяті думи, не провадять ноги,

      А в серці холод… Дим довкола, дим!..

      Не раз у сні являється мені,

      О люба, образ твій, такий чудовий,

      Яким яснів в молодощів весні,

      В найкращі хвилі свіжої любови.

      Він надо мною хилиться, страшні

      Полошить мари… З трепетом, без мови

      Я в тії очі знов гляджу сумні, —

      Що жар колись ятрили в моїй крови.

      І на моє бурливе серце руку

      Кладе той привид, зимну, як змія,

      І в серці втишує всі думи й муку.

      На привид тихо, не змигнувши, я

      Гляджу. Він хилиться, без слів, без згуку

      Моргає: «Цить! Засни! Я смерть твоя!»

      Я не кляв тебе, о зоре,

      Хоч як сильно жаль мій ріс;

      Насміх твій і власне горе

      Я терпливо переніс.

      Та боюсь за тебе дуже,

      Бо любов – то мстивий бог;

      Як одно її зневажить,

      Любить мститься на обох.

      Як сміючись ти вбивала

      Чистую любов мою,

      Чи ти знала, що вбиваєш

      Все, чим в світі я жию?

      Чи ти знала, що руйнуєш

      Щастя власного підклад,

      Те, чого життя так мало

      Звикло всякому вділять?

      Чи ти знала, що небавом,

      От мов раз махнуть пером,

      Ти не раз заплачеш гірко

      За потоптаним добром?

      Я не жалуюсь на тебе, доле!

      Добре ти вела мене, мов мати.

      Та ж де хліб родити має поле,

      Мусить плуг квітки з корінням рвати.

      Важко плуг скрипить у чорній скибі,

      І квітки зітхають у сконанню…

      Серце рвесь, уста німі, мов риби,

      І душа вглубляєсь в люту рану.

      А ти йдеш з сівнею й тихо сієш

      В чорні скиби й незарослі рани

      Нове сім’я, новії надії,

      І вдихаєш дух життя рум’яний.

      Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

      Розвійтесь, як тихе зітхання!

      Незгоєні рани, невтишені жалі,

      Завмерлеє в серці кохання.

      В зів’ялих листочках хто може вгадати

      Красу всю зеленого гаю?

      Хто взнає, який я чуття скарб багатий

      В ті вбогії вірші вкладаю?

      Ті скарби найкращі душі молодої

      Розтративши марно, без тями,

      Жебрак одинокий, назустріч недолі

      Піду я сумними стежками.

      Полудне.

      Широкеє поле безлюдне.

      Довкола