Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      Сипле, сипле, сипле сніг.

      З неба сірої безодні

      Міріядами летять

      Ті метелики холодні.

      Одностайні, мов жура,

      Зимні, мов лихая доля,

      Присипають все життя,

      Всю красу лугів і поля.

      Білий килим забуття,

      Одубіння, отупіння

      Все покрив, стискає все

      До найглибшого коріння.

      Сипле, сипле, сипле сніг,

      Килим важче налягає…

      Молодий огонь в душі

      Меркне, слабне, погасає.

      В алеї нічкою літною

      Я йшов без тями, наче тінь,

      Горіли зорі надо мною,

      І неба темная глибінь,

      Мов океан тиші, спокою,

      Лилася в душу. Як же я

      Ще вчора вас любив, о зорі,

      Тебе, блаките! Як моя

      Душа в безмірному просторі

      Купалася, на ті прозорі

      Луги летіла, де цвітуть

      Безсмертні квіти, де гудуть

      Несказано-солодкі співи!

      А нині темні і тяжкі ви

      Для мене, весь ваш чар погас.

      Ненавиджу я нині вас!

      Ненавиджу красу, і силу,

      І світло, й пісню, і життя,

      Ненавиджу любов, чуття, —

      Одно люблю лиш – забуття,

      Спокій, безпам’ятну могилу.

      В алеї нічкою літною

      Я йшов без тями, наче тінь.

      Поперед мене, поза мною

      Снували люди. Дзінь-дзінь-дзінь!

      Дзвонив біцикл. Неслися шепти

      Любовних пар, далекий спів…

      Та в серці мойому засів

      Біль лютий, на який не вспів

      Ніхто ще видумать рецепти.

      Я йшов, та знав, що я – могила,

      Що нерв життя у мене вмер,

      Що тут, внутрі, на дні тепер

      Душа моя похоронила

      Всі радощі і всі страждання,

      Весь спів, що вже не встане знов,

      Своє найвищеє бажання,

      Свою остатнюю любов.

      Не можу жить, не можу згинуть,

      Нести не можу ні покинуть

      Проклятий сей життя тягар!

      Ходжу самотній між юрбою

      І сам погорджую собою…

      Ох, коб остатній впав удар!

      Не жаль мені життя ні світа,

      Не жаль, що марно кращі літа

      У горі й праці протекли.

      Пропало все! Та й що ж? Пропало!

      А що ж передо мною стало?

      Безодня, повна тьми і мгли.

      Зневіривсь я в ті ярма й шлиї,

      Що тягну, мов той віл на шиї,

      Отсе вже більш як двадцять літ —

      Зовсім як хлопчик той, сарака,

      Прутком по бистрій хвилі швяка, —

      Чи з того є на хвилях слід?

      Даремно биться, працювати,

      І сподіваться, і бажати!

      Пропала сила вся моя.

      Лиш чорних мар гуляє зграя

      І резиґнація безкрая

      Засіла в серці, як змія.

      І бачила довкола рай і рай!

      Вона була невинна, як дитина,

      Пахуча,