Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      Ніч. Немов копиці пітьми,

      бовваніють дерева.

      Де-де, наче злота шпилька,

      лампа пітьму пробива.

      Ген далеко в павільйоні

      банда гучно виграва.

      Сам. Лиш думка шепче стиха:

      «Ну, скажи, не дурень ти?

      Замість жить з людьми по-людськи,

      багатіти і цвісти,

      тягнеш тачку до якоїсь

      фантастичної мети».

      Шелест кроків. Чути гомін:

      «Де вони нас завели?

      Ми ж їм вірили! Ми з ними

      і гордились, і цвіли!

      Нам відродження вже снилось!

      Ми великими були!

      А тепер арешти, сором!

      Самовбійства, наче град!

      Заварили самовбійці,

      а живі нехай їдять».

      Стихли. Метеор ось мигнув…

      Перестала банда грать.

      Коли часом в важкій задумі

      моя поникне голова,

      легенький стук в вікно чи в двері

      потоки мрій перерива.

      Озвуся, вигляну – даремно,

      не чуть нікого, не видать,

      лиш щось у серці стрепенеться,

      когось-то хочеться згадать.

      Чи щирий друг в далекім краю

      тепер у лютім бою згиб?

      Чи плаче рідний брат, припавши

      лицем до прадідівських скиб?

      Чи, може, ти, моя голубко,

      моє кохання чарівне,

      далеко десь з німим докором

      в тій хвилі згадуєш мене?

      Чи, може, гнучи в собі горе,

      ти тихо плачеш у тиші,

      а се твої пекучі сльози

      мені стукочуть до душі?

      Не можу забути!

      Не гоїться рана!

      Мов жалібні нути

      із струн теорбана

      чи голосно грають,

      чи ледве їх чути,

      все жалем проймають —

      не можу забути!

      Не гоїться рана,

      хоч мию слезами,

      хоч час на ню капле

      цілющі бальзами,

      хоч сонечко гріє

      і зірка рум’яна

      цілує, яріє —

      не гоїться рана!

      Хоч як ти далеко,

      я все тебе бачу;

      хоч стратив давно вже,

      щодень тебе трачу;

      хоч люта розпука

      минулася п’яна

      і клином розлука,

      гадюка погана,

      лежить поміж нами,

      дівчино кохана, —

      кохання без тями,

      не гоїться рана.

      Безсилля – ах! яка страшная мука!

      Чуття ще в серці полум’ям горять

      і думи рвуться як орел ширять,

      та воля мов розбита, мов безрука.

      Немов стріла з розламаного лука

      не полетить, так нині не летять

      слова, і блиски, й фарби, не хотять

      служить уяві. – Ох, важка розлука!

      Неначе з гір, де повно світла, барви,

      і запаху, і співу пташенят,

      і стрекоту сверщків, потоків шуму,

      зійшов я вниз, де гниль, погані лярви,

      де душно, мрячно, пута,