Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      О, бо і я зазнав раз щось такого,

      що хоч ще повним щастям не було,

      та дуже близьке вже було до нього,

      як щастя, швидко надійшло й пішло.

      У біднім, прозаїчнім тім житті

      се був момент казочний і кипучий,

      се був неначе той брильянт блискучий,

      що хтось найшов загублений в смітті.

      І відки се мені прийшло, і як,

      і чом прийшло, і чом пропало живо —

      я й досі збагнути не міг ніяк.

      Одно лише я чую справедливо:

      тоді пізнав я, що в житті за смак

      і чим бува любов, святеє диво.

      П’ятнадцять літ минуло. По важкій,

      завзятій боротьбі я опинився

      побитий, хорий. У тишу, в спокій

      я на село із міста схоронився.

      Хоч молодий ще, був я у такій

      зневірі, світ весь так мені змінився

      з рожевого на чорний, що в гіркій

      знетямі з бою я відсторонився.

      У мене зблідли давні ідеали,

      і люди видались таким дрібним,

      мізерним кодлом, що для мене стали

      чужі й далекі. Треба буть дурним,

      щоб задля них у бій іти, як в дим;

      ті, що терплять, варт того, щоб страждали.

      Маленький хутір серед лук і нив

      на горбику над річкою шумною —

      отам я в простій хлопській хаті жив,

      і самота, і сум жили зо мною.

      Із трьох боків поля ті обмежив

      могутній ліс зеленою стіною,

      і шумом серцю він на сон дзвонив,

      і сум по травах розносив луною.

      Він тяг мене в свою таємну тінь,

      і свіжий подих віщував розраду,

      і листя, знай, мені шептало: «Скинь

      із серця всі згадки про зваду й зраду!

      Природі-мамі до грудей прилинь

      і тут знайдеш нову, святу принаду».

      Привіт тобі, мій друже вірний, гаю,

      повірнику моїх найкращих дум!

      Все чисте, ясне, що лиш в серці маю,

      надихав свіжий запах твій і шум.

      На твоїх полянах, в відлюднім плаю

      я розсипав свій жаль, губив свій сум;

      у твоїх запахах, неначе в раю,

      окрилювався молодечий ум.

      Під скрип могутніх конарів дубових

      складались першії мої пісні,

      слабії відгуки твоїх пісень чудових.

      А в бурі рев, як громи навісні

      ламали твоїх велетнів корони,

      у твоїх криївках шукав я охорони.

      Я не скінчу тебе, моя убога пісне,

      в котру бажав я серце перелить

      і виспівать чуття важке та млісне,

      все, що втіша, і все, що веселить,

      всі радощі шаленого кохання,

      все пекло мук, що й досі грудь в’ялить.

      Мої ви сльози, і мої зітхання,

      і пестощі короткі, й довгий жаль,

      надії і зневіри колихання,

      не перелити вас мені в кришталь

      поезії, немов вино перлисте,

      ні в римів блискітливую емаль!

      Мов дерево серед степу