Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      Над великою рікою на скалі крутій сиджу

      і, затоплений у мріях, в воду биструю гляджу.

      Валом хвилі, валом хвилі пруться, плещуть, миготять,

      сонце грає, прибережні верби віттям їх пестять.

      Із-за закрута одного враз дараба виплива —

      зіллям, зеленню повита, плеще, грає, мов жива.

      Керма тихо хвилі крає, не булькоче, не скрипить,

      і керманич молоденький, мов мальований, стоїть.

      На дарабі гра музика, чути співи голосні,

      брязкають чарки блискучі, ллються вина запашні,

      сяють очі молодії серед жартів і розмов…

      Сміх і співи… Се гуляють Радощі, Краса, Любов.

      Я поглянув, і зітхання піднімає грудь мою.

      О, мої юнацькі мрії, пізнаю вас, пізнаю!

      Скілько вас з розпучним криком і слізьми я доганяв —

      на весільную дарабу я ніколи не попав.

      Ні, тепер уже за вами не погоню я услід!

      Прощавайте! Своїм блиском ви молодших веселіть.

      Сміх, і співи, і музика ще бринять, немов по склі,

      і за закрутом дараба звільна щезла в синій млі.

      Знов затоплений у мріях я гляджу на бистрину.

      Що се плещуть, миють хвилі? Наче білу грудь сніжну!..

      Мов рожеві любі руки… шийку круглу… і лице…

      Ох, адже я знав, здається, цілував лице отсе!

      Се ж вона, вона, чий образ тузі втихнуть не дає!

      Се те тихе нездобуте щастя вбогеє моє!

      Вбите! Втоплене!.. І в воду, мов скажений, кинувсь я,

      щоб ловити щастя-трупа… Мрія приснула моя.

      Ніч. Довкола тихо, мертво.

      Там в долині місто спить

      у осінній млі холодній;

      тілько глухо десь кипить

      у далекім середмістю

      спізнених фіякрів рух.

      У тиші при лампі звільна

      розвиває крила дух,

      отрясається з тих вражень,

      що, мов курява, за дня

      облягають серце й думку,

      в душу тиснуться до дна.

      Всі буденнії тривоги,

      всіх турбот і бажань рій,

      всі успіхи з жалом скрухи,

      скошені квітки надій,

      вся душная атмосфера

      розвіваєсь, наче мгла,

      що в осінню ніч холодну

      сонний город облягла.

      І стає щораз ясніше

      в сконцентрованій душі,

      щось, мов тихий дзвін, лунає

      у нутрі серед тиші,

      і якась недовідома

      там гармонія встає,

      мов у гаї свисти дроздів,

      гілка гілці подає.

      В розколисаній уяві

      піднімаєсь ряд картин:

      гори в світлі золотому,

      фйолетова тінь долин,

      річка, наче срібна стрічка,

      і скалистая стіна,

      шлях закурений, мов кладка,

      що у безвість порина…

      Вулиця… Доми низенькі,

      за штахетами в садках

      ґеорґінії і айстри

      на малесеньких грядках;

      стежечки круті між ними,

      дерев’яний