Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      Хоч би ти попіл їв і землю гриз,

      А не позбувся злости,

      То не заслужиш ти у праведних

      Одного «Бог да прости!».

      «Блаженний той, хто дба про душу слуг своїх», —

      Так сказано в Письмі Святому.

      Та горе тому,

      Хто ніби дба про душу їх,

      А тіло працею надмірною втомляє,

      Тілесним недостатком оскорбляє.

      Краще малеє надбання

      З ласкою Бога набути,

      Як незліченне багатство

      Серед проклять загорнути.

      В здоровому тілі здорова душа,

      Та часто буває не варта гроша.

      В уломному тілі буває душа,

      Що красою світ весь і Бога втіша!

      Хоч би все небо папером було,

      Хоч би все море чорнилом було,

      Зорі б на пера всі перекувать,

      Ангели б сіли там пір’ям писать,

      То не списали б – так мудрий прорік —

      Мудрости Божої ввік.

      Було се в Індії.

      Степом безлюдним

      Йшов чоловік. І враз напав на нього

      Голодний лев. Побачивши звірюку

      Ще здалека, почувши рик її,

      Почав тікати чоловік щодуху.

      Тікаючи, наскочив він нараз

      На глибоченну балку. Не було

      Часу вертати, не було де скриться,

      А звір вже близько. Бачить чоловік,

      Що зо стіни безодні, зо стрімкого

      Скального обриву худа берізка

      В щілині виросла й вершок зелений

      Понад безодню к сонцю піднімає.

      Не довго думаючи, він чепився

      За ту берізку; держачись руками

      За пень її, повис над гирлом темним,

      Аж поки, бовтаючи там ногами,

      На щось твердого крихту не оперся.

      Тоді аж відітхнув, і дрож смертельна

      Потрохи втихла. І почав тоді

      Сірома озиратися довкола,

      Де він і що з ним?

      Перший зирк його

      Впав на коріння деревця, що в ньому

      Була його єдиная опора.

      Що за притичина? Глядить: дві миші,

      Одна білява, друга чорна, пильно,

      Запопадно, і ненастанно, й прудко

      Гризуть коріння того деревця,

      Лапками землю порпають, працюють,

      Немов наняті, щоб його підпору

      Підгризти, підкопати, повалити.

      І похололо в того чоловіка

      На серці, бо в тій хвилі лев розжертий

      Надбіг над пропасть, і його побачив,

      І лютим ревом відгомін збудив.

      Не міг його дістати, але люто

      Глядів згори, скакав і землю гриз,

      Ждучи, аж він угору знов підлізе.

      І глянув вниз у пропасть чоловік.

      І бачить, що на дні тієї балки

      Страшна гадюка в’ється і широко

      Пащеку рознимає, жде лише,

      Щоб він упав для неї на поталу.

      Померкло в голові у чоловіка,

      За серце стисло,