Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      Два сусіди жили поруч себе рядом:

      Сей весілля справляв, а другий похорон.

      В одній хаті ридання і плач над мерцем,

      В другій хаті музика і спів над вінцем.

      Тут на мари мертвого кладуть і голосять,

      Там до шлюбу рушають і дари виносять.

      Одним шляхом везуть і труну, й молодят,

      Один піп погребе й буде шлюб їм давать.

      І веселі, й сумні вернуть з церкви ураз,

      І певнісько сі й ті спільно вп’ються за час.

      Се не казка, брати, тілько образ, мабуть,

      Як у парі в житті смутки й радощі йдуть,

      І сі й ті до одного кінця нас ведуть.

      Пішов сівач на поле й сім’я сіяв,

      Та вітер сім’я десь-кудись розвіяв:

      Одно попадало на биті шляхи,

      І се небесні поклювали птахи;

      Друге упало на тверде каміння,

      І нікуди йому було пустить коріння;

      А третє в мокре місце всіменило,

      Там, не принявшися, воно зогнило.

      Найбільша ж часть на ґрунт плідний упала

      І труд багатим плодом увінчала.

      Сей образ – перша притча то Христова[91],

      Вона була пророцька щодо слова.

      Сам він був сівачем у своїм краю,

      Та, мов на камінь, у жидівську зграю

      Слова його неслися і щезали;

      Жиди в них правди скритої не взнали.

      А що по світовому роздорожжу

      Розсипалось тих слів, то птицю Божу,

      Усіку єресь тілько годувало,

      Та плоду ніякого не давало.

      А що по мокрім місці гниль пожерла —

      Се ті, в яких душа в живих умерла,

      Пихою вбита, лінощами й глумом, —

      Таких і пам’ять пропадає з шумом.

      Лиш ті, що тихі серцем і душею,

      Всіх годували працею своєю,

      Самі собі похвал не голосили,

      Та в своїм серці духа не гасили,

      Не боячись ненависти обуха,

      Христові спадкоємці в царстві духа.