Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      «Боже!

      Невже се правда? Навіть в моїм серці,

      Гнилім, побитім і закаменілім,

      Живе ще, розвиваєсь і цвіте

      Те райське сім’я, та свята любов!

      О так! Я чую се! Тепер, по довгих

      Літах прокляття, я відроджуюсь

      І оживаю! Наче крига леду,

      Так присла в серці моєму ненависть.

      Мені так дуже жаль усіх людей

      Тих бідних, засліплених! Я їх так

      Люблю з їх сліпотою й лютим горем,

      З їх поривами до добра! Страшні,

      Могучі ти покуси їм, о Боже,

      Порозставляв в дорозі, а слабою

      Натуру їх вчинив! Отеє мізерне

      Знання, котре, мов іскорку, хоронять

      І роздувають – що їм з нього! Тьма

      І загадка сидить при нім на стражі.

      А ту дорогу, що веде до серця,

      До щирої любови, другий звір

      Загородив – химера бистрокрила,

      Котра манить і найяснішу правду

      У привид, у ману пусту зміняє.

      І мечуться вони, мов лист сухий

      В осіннім вітрі, – ріжуть, і мордують

      Одні других лютіше звірів лютих,

      І риються в землі, до неба рвуться,

      Пливуть по морю – в небі чи за морем

      Шукають раю, щастя, супокою,

      Шукають того, що лиш в серці своїм,

      В любві взаїмній можуть ізнайти!

      «І що ж, хіба ж повік їм так блудити?

      Хіба ж ніколи не найдуть вони

      Дороги прямої? Хіба ж надармо

      Їм дане те бажання невсипуще?

      Ні, жити хочесь кождому! І кождий

      На те і розум має, щоб життя

      Від смерти відрізнити. І коли

      Йому вказать дорогу до життя,

      То, певно, не піде на стежку смерти.

      Так я ж отсю дорогу їм покажу!

      Я, прадід їх, відслоню правду їм,

      Тяжким терпінням віковим здобуту.

      Пригорну їх до серця і навчу

      Любить себе взаїмно, занехати

      Роздорів, сварів, здирства і убійства.

      Я, перший вбійця, викуплю свій гріх

      Тим, що відверну всіх людей від вбійства.

      О люди, діти, внуки, сиротята!

      Покиньте плакати по страті раю!

      Я вам його несу! Несу ту мудрість,

      Котра поможе вам його здобути,

      У власних серцях рай новий створити!»

      Так думав Каїн і поспішним ходом,

      Із серцем, повним туги до людей,

      Невигаслої теплої любови,

      Прямує до села, і спотикаєсь,

      Скупить хвилини дух перевести.

      Щоб тільки швидше! Б’єсь стареє серце,

      Тріпочеться, мов пташка. Наче вихор,

      Старі, давно забутії згадки

      Зворушились, коли з-за горбика,

      Мов синя хмарка, показався дим

      Із людської оселі. Мов дитя,

      Щодуху він на горбик вибіг, став

      І довго-довго видом тим впивався,

      Що розстелився перед ним, – сто раз

      Миліший, ніж недавній привид раю.

      Пишний крайобраз! В глибині його

      Велике озеро, мов лазурове

      Хрустальне