Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      І я сидів на бенкеті між ними,

      Та не було в мойому серці тону

      Веселости й свободи ні краплини.

      Мов Юда той серед Синедріону,

      Котрому він Христа продав на муки[119],

      Так я сидів на бенкеті отсьому.

      І я, всміхаючись, стискав ті руки,

      Щойно з крови братів моїх обмиті,

      І ссали грудь мою їдкі гадюки.

      Блискучі дами, радощами ситі,

      Гляділи то цікаво, то згірдливо

      На мене й усміхи душили скриті.

      А я, хоч серце рвалося, ліниво,

      Спокійно поводив по них очима

      І усміхавсь – щасливо чи сонливо.

      Музика грає… В моїм мозку блима

      Якийсь там огник, спомин незабутий,

      І враз він різко заскрипів дверима,

      І рій якийсь ввірвавсь кровавий, лютий,

      І крик піднявся, плач і зубний скрегіт:

      «Ти зрадник! Зрадник! Зрадив люд закутий».

      Музика грає, мов чортівський регіт,

      Мені ж мороз подрав поза спиною,

      І тілом затрусив смертельний дрегіт.

      Ох, та музика! Пощо там за мною

      Вона реве і душу всю термосить,

      Мов вітер пустку з ветхою стіною?

      Чого та скрипка плаче і голосить,

      Мов сто мамів ридає за синами?

      Чого той бас реве і помсти просить?

      Пощо мені такими голосами

      Пригадувати те, чого й без того

      До гробової не забуду ями?

      Я ж тямлю: позавчора ще нас много

      Грізною армією йшло до бою,

      А кождий повен був огню святого.

      Я ж тямлю: за права людей, за волю

      Ми піднялись на кривдників відвічних,

      Своєю кров’ю всім купити долю.

      Вже много військ їм ми розбили стрічних,

      З землею много їх твердинь зрівняли

      І славою діл своїх героїчних

      Ми решту, як зайців, все далі гнали.

      Ті, що тепер так бучно бенкетують,

      Як цупко ще позавчора втікали!

      Тепер вдають хоробрих і жартують,

      Та, певно, ще їм дрож по нервах ходить.

      Аж на побитих страх свій відкатують!

      О, страх найгіршую жорстокість родить!

      Я тямлю, як ми їх зігнали в купу,

      Як рибу в сак. Ось-ось перегородить

      Наш відділ їм утеку в нічку глупу!

      Ось наш залізний перстень їх обхопить

      І впре в долину, мов пшоно у ступу,

      І всю їх міць в їх власній крові втопить.

      Вже все було на той удар готове,

      Вже руки ждали за мечі ухопить,

      Завзяття тліло тисячоголове,

      І зуби зціплені знаку чекали,

      І в грудях спертий дух, уста без мови…

      Вони ж, мов вівці ті в кошарі, спали;

      Безрадність і зневіра в власні сили Ї

      м