Украдене щастя (збірник). Іван Франко
встали. Ґенерал пугар подвійний
У руки взяв, до мене наблизився
І так сказав – блідий та супокійний:
«Ну, пане Мирон, ви є наш спаситель,
За те від нас вам слава і подяка.
Ще хвилечку заждіть, хай щире слово
Вам висловить старий, тупий рубака.
Ви демократ, плебей і консеквентне
Робили те, що мусили, мій друже.
Ви підняли на нас народ розжертий, —
Як ворога я поважав вас дуже.
Як зрадили свою ви рідну справу,
Як перейшли до тих, що хоч приймають
Услугу вашу, але вам чужії
І рівним вас ніколи не признають —
Тоді для мене вмерли ви, мій пане,
Сплили, мов гук нестрійного акорду;
Ми визискали вас, та нині маєм
Для вас лишень обридження й погорду.
Не вірте усміхам і компліментам!
Для нас ви ворог, зрадник і простак.
Не ждіть, щоб я свою подав вам руку!
А се здоров’я ваше п’ю ось так!»
І о поміст пугар з усеї сили
Він кинув, і пугар лиш бренькнув раз
І прис на тисячі дрібних відломків,
Вино ж, мов кров, оббризкало всіх нас.
Мертва тиша. Ніхто з присутніх там
Такого, знать, не надіявсь фіналу.
Тривожне «ах!» почулось з-поміж дам.
Забувся й князь, музикам дать сигналу
Не змігся; клопітно панове вниз
Схиляли очі, боячись скандалу.
Лиш я стояв спокійний. Перун блис
І вдарив, – більш чого мені бояться?
Безмірний холод, мов кліщами, стис
У мене серце… «Зрадця! Зрадця! Зрадця!»
Лунало десь – чи в мні, чи то вокруг?
Уста ж безстидно почали всміхаться.
В тій хвилі князь шепнув одному з слуг,
І сей підбіг до мене й нахилився.
«Чи хочуть пан промовить дещо вслух?»
Почувши се, князеві я вклонився.
Сей задзвонив. «Пан Мирон промовля».
Всім важко стало, вид у всіх змінився —
І скрізь тиша мертвая залягла.
І я почав: «Шановний ґенерале,
Позволь, щоб я тобі сказав два слова.
Твоя правиця – хай і так, залізна,
Та думка в тебе, вибачай, – дубова.
Ні премії від тебе, ні догани
Я не жадав і о твій суд не стою, —
А те, що ти сказав ось тут, се доказ,
Як мало ще знайомий ти зо мною.
Один мій вчинок своїм ліктем зміряв
І мовиш: «Зрадник! Всякий се розчовпа».
От так сліпий в слона обмацав ноги
І мовить: «Слон подібний є до стовпа».
Та не в докір тобі се я говорю,
Ти висловив лиш те, що дума всякий;
Ти лиш щиріший; те, що всі скривають,
Ти виявив і варт за се подяки.
Тож не тобі одному – як на теє
Пішло вже, що сказати правду мушу —
А всьому сьому збору, всьому світу
Правдиво я свою відслоню душу».
(При тих словах душная атмосфера
Прояснилась, розтаяло студене
Пригноблення,